ЧАСТИНА   ДРУГА

Прoясень:
Наше щастя не дивиться нам у серце квітами та зорями, а тільки людськими очима. І чим більше цих квітів та зор, тим воно сліпіше і холодніше нашому бідному серцю.

МАТИ

231.
Удосвіта, ще майже уночі,
соломою пшеничною повільно
хазяйка витопила у печі
і заслонкою затулила щільно.
І стихла кочерга і рогачі
в кутку з кленовим макогоном спільно,
а ту солому, що було з запіл,
взяла хазяйка й притрусила діл.

232.
А потім, сівши до вікна на днище,
схилила тихо сивину чола
над прядку, та під кужіль ближче,
і прясти нитку швидко почала.
Здавалося, що просто ось засвище
посеред хати золота бджола
і цвіт акації запахне медом,
і білим полотном, і очеретом.

233.
Та з цвяха гас на сволоці ясний,
ні з краю в жердки звішений фуґанок,
ні крига на шибках, неначе сни,
які затримав там холодний ранок,
ні тиха мрія про тепло весни,
безлистим хмелем заткана у ґанок,
сказати силкувалися б дарма:
чи спокій є в хазяйки, чи нема.

234.
Аж ось заторохтів у шини вкутий
маленький віз по мерзлому грудді,
і зупинився при воротах, чути,
і хтось із нього виплигнув тоді:
„О, псе, який же ти іклато-лютий!"
прогомоніли звуки молоді,
та тій, що пряла в мовчазній покорі,
те не дійшло, що сталося надворі.

235.
І двері відчинились, мов лубки,
у зимових окутах рогозових,
і в хату бухнули густі клубки
повітря, ще сивішого за сови
аж ворухнулися два рушники,
які в господі мають тільки вдови,
які тут накривали на столі
і хліб, і сіль, і ложки три малі.

236.
І, зачинивши двері за собою
перед морозом кріпшим від костей,
спинилась дівчина перед старою,
яка не помічала ще „гостей".
Та, що ввійшла, спиралася рукою
на ободове пужално густе,
була в кужусі, в валянках обшитих
і в білій шапці із ягняток ситих.

237.
Це ще була не дівка, а дівчук,
напевно літ шістнадцяти зелених,
бо ніжній простоті в її віччю
позаздрили б і молоденькі клени.
А та краса, про котру кожний чув,
була колись в античної Олени,
єдналася в її устах з теплом
і сяли щирістю з лиця й добром.

238.
Та не даремно кажуть нам про квітки,
які пишалися в раю земнім,
бо вже, коли всім знані однолітки
упали в гріх і довелося їм
покинути біліший від намітки
з вишневого цвітіння дивний дім, -
то Бог і їх зірвав у тій долині
та й викинув на небеса синь-сині.

239.
І по небесному вони вінці
розбіглись купками і поодинці,
але одна не встигла корінці
вростити швидко на своїй зупинці,
і на земні упала манівці,
й потрапила в колисочку дитинці,
і кращою окрасою від мрій
для серця стала крихотці малій,

240.
що ось, доросла, промовляє прясі:
„Добридень, тьотю, Боже, помагай!"
Та пряха й далі мала на увазі
і пучку й нитки початковий край.
А цівка й прядка, линучи у пасі,
хурчали ніби:  „Геть, не зачіпай",
бо у хазяйки всемогутньо з ока
світилась просто самота глибока.

241.
Та дівчина таки знайшла кінець
непередбаченим, завадним силам,
як стала до лежанки й на стілець
і вилізла, і світло погасила,
бо зараз же хазяйка навпростець
її з-за прядки поглядом вразила,
хоч колесо і далі гнала, як могла,
і мичку, не спиняючись, тягла.

242.
А в вікна заглядав мороз, і ранок,
і в інеї високий журавель,
і терниця, і бильця до двох тканок,
і з-за тинка костриця з конопель,
і житній стіг; і вже аж наостанок
на нього схилений важкий рубель,
що, мабуть, гнувся у робочі тижні
під час гарячих возовиць колишніх.

243.
А зліва в них світився тихий став,
затягнений тонким та свіжим льодом,
і очерет, і осока густа,
і верби попід ораним городом.
А всіх їх притрусивши, висота
ішла над полем під рожевим сходом
у дивно білім інійнім диму
стрічати день, немов святу німу.

244.
„Степан поїхав на Цвіткове возом
по сина, бо година стала зла
і шлях вночі держиться ще морозом,
а вдень він розгасає, як смола...
Ще з вечора сама я верболозом
обидві крижівниці заплела"...
Прогомоніла жінка сивовида:
„Не знаю лиш, чи привезе Свирида?..

245.
„Ще під четвер приснився сон мені:
збираюся топити й мию речі,
аж вийшли невеличкі два півні
у попелі на припічок із печі.
Один чорніший, ніж на сатані
осмалені вогнем пекельним плечі,
а другий білий, білий, наче сніг,
не торкнутий нігде ще рухом ніг.

246.
І чорний замахав крильми на двері
та й заспівав аж в комин загуло,
а потім, ще раз крила чорнопері
рознявши, канув глухо у кагло...
А білий он туди, де на фланері
святий, погнав крильми якесь тепло,
і, мов зачувши кригу холоднечі,
співаючи вернувся теж до печі.

247.
І я, знебушись гірше, як від ран,
схилилася до челюст головою:
аж там на черені лежить казан
і підпливає широко водою...
А в йому ж ноги мив колись мій пан,
мій син, прибувши з Києва зимою...
І що то, дочко, в мене був за стан,
що півня не було, а був казан?"

248.
І господиня перестала прясти
і очі стала терти рукавом:
„Це проти горя, чорної напасти,
що має з нашим статися двором"...
- „Ох, як би я хотіла, щоб бокастий
візок мій возвістився вашим сном,
бо я приїхала в час нещасливий, а
би свого собаку віддали ви.

249.
Там розкуркулювати почали
вже за Дніпром у кожному районі,
грабуючи до нитки всі чини...
І люди ходять по полях, мов коні,
збираючи з капусти качани,
і падалицю у торби й долоні...
А діти їх, де яр чи сіножать
померзлі, мертві купами лежать.

250.
І пса убитого, мов дику птицю,
чекісти у подвір'ях з крісів. б'ють,
здирають шкури й миттю за границю
возами й залізницями везуть...
І в кожну харкають вони криницю,
і трупи псів побитих стережуть,
а з піль до стерва хтось підлізе скраю,
того підряд з собаками вбивають.

251.
А друга варта цепом за Дніпром
утікачів на цей бік не пускає...
І, тіточко, мій батько аґроном
і власть таких, як він, не обдирає,
і через те ваш Вовк з усім добром,
що батько мій у Рохмистрівці має,
залишиться: його ніхто не вб'є
про це віщує й серденько моє.

252.
За пса казали батько зрихтувати
мішок пшениці ще й вівса мішок,
а я від себе можу теж додати
сукна нового немалий шматок:
його позаторік купили мати
за царські срібляки у жидівок –
Свиридові колись костюм хороший
пошиєте, не витративши грошей".

253.
„Не мов, дитино, словом золотим,
бо я глуха, неначе в домовині"...
І дівчина, зворушена таким
нещастям незліковним господині,
гукнула: „Ох, нехай би з тим святим,
жорстоким небом вся земля віднині
оглухли, ніби висохлі стави,
щоб тільки не були глухою ви!"

254.
Й намиста синього скляний разок
на шиї вгляділа вона в старої,
і швидко наперед зробила крок
з рішучістю бездумною героїв –
та й розв'язала низку без морок,
і, намистинку взявши з тих розвоїв,
від сорому не звівшись нанівець,
зв'язала знов розплутаний кінець...

255.
А потім шкарубку від праці руку
швиденько у свої малі взяла,
і так, немов самим сердечним стуком,
який погнати кров тоді змогла,
поцілувала, мовлячи крізь муку,
палючішу від щастя і від зла:
„Не прокленіть, бо я й сама страждаю,
що сина вашого давно кохаю!"

256.
І, розхвильована в душі до дна,
щоб непритомною на діл не впасти,
із хати просто вибігла вона
у вічні нашому чуттю контрасти...
А Чиччиха на ввесь свій дім одна
крутнула прядкою і далі прясти,
та раптом знов, не давши їй ходи,
заплакала так само, як завжди.

257.
Бо зачарований в душі світ дії
немилосердно серце розбива,
коли реальні звуки світовії
там не шикуються в ясні слова
і не утворюють з мети та мрії
того, що має ув очах сова,
яку малюють на книжках домашніх
господарі освічені й поважні...

Прoясень:
Коли людина молода, то її свідомість невідомо де пробуває, але серце відкрите для неї щохвилини. Коли ж людина поста-ріється, то серце закривається, але свідомість з'являється і кружляє навколо людського серця, щоб воно її впустило. Серце плаче і не пускає. Невже в цей вік свідомість, зблизившись із серцем, прискорює його смерть?

ПРАВДА

258.
Ти знов пройшла проз мене в сад у сніг
і не помітила із-за галуззя,
аж похилився я з тремтячих ніг
і на поріг товаришів наткнувся,
та ще й почув: „Дитино мук моїх,
чого ти застогнав і похитнувся?"
Коли ж оглянувся, то вітер гув
від неньчиного гробу по снігу.

259.
І знаю, що якби у серці тугу
я ніс крізь села, повні горя й бід,
то кожна б сива жінка звала другу,
шепочучи слова мені услід
ті самі, що із цвинтаря під хуґу
я чув, коли ти йшла проз мене в світ
аж сад від них під інеєм здригнувся:
„Чого ти застогнав і похитнувся?"

260.
Але не діві, не старим жінкам
і не тобі складаю твір цей, мати,
бо мученикам терну для вінка
рубати дозволяли скрізь Пилати,
а рідна співчутливість боязка
не дозволяла б їх із чол знімати...
Тому нехай уся поема ця
лунає тільки сміливим серцям,

261.  
які завжди спроможні чарувати
своєю мрією й метою нас,
яким казками робляться і ґрати,
і співом щастя деспотів наказ,
а голосом сирени стук лопати,
що нам нагадував уже не раз
про плач, і крик, і дзвони похоронні
над тими, що упали безборонні.

262.
І в році тім, як і завжди, в грудді
Різдва святого сталося пришестя;
і хазяйни, і пес знайшли тоді
роковане, таємне перехрестя,
що у повітрі на землі й воді
насильство, зрада й душогубство пестять,
яке лиш раз буває за життя
розпеченим порогом в небуття...

263.
Життя, життя, ти хвилями без краю
геть затопило власні береги,
і я твою поверхню озираю
з розпукою німою навкруги,
бо скрізь нічого оком не стрічаю
в напруженні самотньої снаги:
Немає ні чайок, ні хмар, ні неба,
неначе й серця там мого не треба.

264.
Та каменем не сів на дно мій дух,
тому що корінців його ще звої
держаться за останнюю біду
серед стихії сірої й глухої:
це спогад про кутю в старім саду,
де вся сім'я в побожнім супокої
стоїть круг столу, і малі серця
чекають батьковим словам кінця:

265.
„Ідіть до нас вечеряти, звірюки,
а ні, то хоч прибудьте до вікна!'"
Але на заклик святвечірній злуки
мовчала даль і сніжна глушина:
бо хитрі до розбійницької штуки
не знали, що такі в них імена,
що їх це кличуть кожного й по парі,
і мир не йшли робити при узварі.

266.
Але тепер, якби, забувши гріх,
на Україні під Різдвяну пору
сказав хто: „Йдіть до страв святих моїх,
вовки й звірюки із лісів та з бору",
то за столом би подавили всіх
чекісти, увійшовши ізнадвору:
бо так їх зве Країна ще жива,
і в хаті б стала тільки Гепева!

267.
Життя, життя, утоплене в безмір'ї
люблю ще я шматок твого кінця,
куди не йшли ніякі дикі звірі,
коли їх прості кликали серця...
І я бажаю, щоб у їх подвір'ї
зірвати квітку теплу з корінця,
вже в мріях відданого тій людині,
що давнину шанує ще і нині.

Прoясень:
Наше життя обмежується народженням і смертю, через те ми живемо лише в минулому. І коли ми вдень на пасіці бачимо мед і віск, то вони нам нагадують Ікара, Дедалового сина, і говорять нам, що ми раніше від своїх дідів рушили до тієї самої мети, що і вони. І хоч ми тепер до неї летимо і аероплянами, і автомо¬білями, та наші діди були проворніші і вже доїхали давно до вічної зупинки, хоч і їхали волами до неї, до якої і ми поспіша¬ємо ще з-перед їх. І через те мед і віск, і Дедалів син, і все не-пережите з нами, хоч воно нам часто затуляє рота, аби ми перед заходом сонця не затужили.

ТРИВОГА

268.
І на Різдвяні свята сніг густий
засипав з хутора у яр дорогу,
і кучугури білі помостив
і до криниць і Чичці до порогу,
і в те цебро, що хтось з води пустив
напевно, в руку змерзши або в ногу,
нападав повно, що не видно й крис,
аж журавель потягся ним униз.

269.
Але на тихім Чиччинім подвір'ї
ніхто не прокидав ясних стежок,
а тільки два коти великі й сірі,
на житній повилазивши стіжок,
між хатою і льохом в рівній мірі
покладеним на око крок у крок,
дивилися в вікно на теплі чари,
і люто, очі сплющивши, нявчали.

270.
Бо з свят ще учорашньої куті
сусідні у Степана Чички гості,
і коропи печені та товсті
поволі їли і складали кості.
Були тут, ви сказали б, що святі,
і Кость і Васька, дуже серцем прості,
і Дід-Кіт, і Степаниха глуха,
і сам Степан, всім пан і всім слуга.

271.
А сонце з-за горба широку смугу
проміння в хату клало через сніг
і шибку зверху - і одну і другу
розжеврювало в рамах з рогу в ріг,
і двом котам, що на стіжку без руху
сиділи, рвало пазурі від ніг,
і журавель до половини зверху
держало в світлі без скрипінь і шерху,

272.
і, взявши на столі в промінну сіть
і тикву, і чарки, і хліб, і рибу,
в обличчя людські наливало мідь
до нерухомого якогось глибу,
І Чичку з крісом вже заздалегідь
посеред хати креслило, мов вибух.
І говорив він, і малі слівця
великим горем били об серця:

273.
„І ось мене із хати, ніби з тикви,
в сільраду витрусили у четвер;
і в сінях там, чекаючи на виклик,
я стіни витерті плечима тер...
І аж тоді, коли криваві ікли
того звірюки, що вже здох чи вмер,
заблискали на небі, може їсти,
мене взяли у кабінет чекісти.

274.
І не було там лямпи, ні свічі,
і рядна висіли на вікнах чорні,
і через те темніше, як вночі
було б у кабінеті тім потворнім,
якби на кожнім розі по мечі
там не стриміло на столі просторнім,
і не надіто щоб було на їх
по людськім білім черепі, мов сніг.

275.
Світив вогонь у кожній мертвій кістці,
і страшно речі осявав з дірок -
і кожний ґудзь на мовчазнім чекісті,
і на мечах кожнісінький пружок,
і під стіною в моторошнім місті
сосновий в кров замурзаний кружок
на цямринах маленької криниці,
що, певно, служить там не для водиці.

276.
Їх три сиділо за страшним столом
поміж диявольськими ліхтарями,
в середнього блищали очі склом
і на лиці темніли жовті плями;
і в згоді з невимовно лютим злом
він зброю з піхви видобув без тями
і, хижо стрельнувши у стелю раз,
дихнув з пащеки смородом образ"...

277.
І Васьки тут не з ласки і не бити
торкнувся Костів спарений кулак:
„Васютко, я не знаю, що робити:
мені так страшно, та ще й млосно так"...
А жінка, повернувши вид сердитий,
сказала голосно, аж ніби всмак:
„Мовчи, нещасний дурню"... І з сльозами
знов стала мовчки слухати те саме.

278.
„Приїде ваш", вів далі ще Степан,
„із Києва Свирид на днях додому,
і ви його огляньте чамайдан,
але йому було щоб невідомо...
і кожний папірець на смітник в тан
не викидайте з зошита чи з тому...
І щонеділі будемо ми так
читати, що напише ваш козак.

279.
А ми за це вам у дяка господу
однімемо, корови і скирти,
і в шані будете серед народу
від нашої уваги й доброти;
а на Різдво ми пришлемо по згоду
Калькутта й чекістів пів чоти;
і вже ж то будемо всі раді,
коли ви з нами станете в сільраді"...

280.
І, ніби пригадавши що пропив
щось дороге минулого ще літа,
рукою показав на черепи,
і мова так добігла, злом нагріта:
„Недавно повно в їх було ропи
і зрадницькі думки жили Совітам,
а зараз в кожній мертвій голові
по одній свічці сяє лойовій...

281.
Так будьмо ж чесними до Есесера
щоб мати згоду совісти зі сном"...
І буйно вистрелив із револьвера
у темну стелю над собою знов,
аж підлетіла так, немов шпалера,
вона з своїх закопаних основ,
і у віччю сяйнули всякі смуги
від нечуванної ганьби й наруги.

282.
І через те, коли я поспішав
учора вранці кіньми на Цвіткове,
я чув, як дивиться моя душа
у те, що має бути, загадкове, -
то гірше ще боявся, як ножа
в лихій руці, зустріти вже готове
жадане щастя - сина із наук,
велику поміч для стражденних рук.

283.
І ось дивітеся, я тяжко плачу
аж сльози капають у мене з вус,
що сина з вами за столом не бачу,
але до Господа свого молюсь:
пошли йому догадку та удачу
минути нас під гук такий та струс,
бо як мене не жаль їм та каліки,
то він тут з нами пропаде навіки!"

284.
І враз... Тому, що за вікном коти
припали до соломи і замовкли,
можливо без потреби і мети
так само, як і висихали й мокли
за селами з непам'яті скирти,
так само, як з лісами зорі жовкли,
на сховані похожі в остюках
холодні очі злого пацюка, -

285.
і враз Степан затих... І з риби кості
мертвіше блиснули на рушниці,
а потім він і непорушні гості
поглянули туди, де манівці
біліли від стіжка... І чуб на Кості,
мов з куширем замерзле дно в ріці
з'їжачився, приреченням підпертий,
таємною потребою умерти.

286.
І вже надворі вітер з-за гори
гнав сніг у височенних осокорах
і Матусівські завівав яри,
не тільки слід залишений на горах
селянської з санками дітвори,
що там спускалася до ночі вчора,
і крик, і плач, і голоси пісень
пустивши глибоко в минулий день.

287.
І крізь зловісні завивання в вивід,
і безнастанне стукання в шибки,
і в стрісі рвання й фуркання бурхливі,
і скрипи яворів об шалівки
почув Степан чогось, немов лякливі
звідтіль, де гребля в кризі й лотоки,
і людські тихі голоси неначе
і скавучання й гавкання собаче.

288.
І, звівши в кріса чорні два курки,
він проказав з несамовитим тиском:
„Ви чуєте, із лугу не вовки
вночі підходять до кошари близько,
але ідуть чекісти по кістки
для свічок лойових собі на грисько...
І я благаю з горя, не з гілля,
негайно всі тікайте відціля...

289.
А хто не схоче кинути оселю,
не бачачи дверей від жаху й сліз,
того немилосердно я застрелю,
і вибухом страшним нагрітий кріс
зверну в вікно чекістові в шинелю,
ще холоднішу за сибірський ліс...
А найостанніший набій по герці
я зупиню аж у своєму серці".

290.
„Чи глузд у тебе, брате мій, не зник
від справді нечуванної розпуки,
що повернувся в тебе твій язик
такі промовити нелюдські звуки?"
сказала Васька, стримуючи крик
і від тремтіння невеличкі руки:
„Та вже, коли гордує твій відчай
вмирати разом з нами, то вбивай!

291.
І я не хочу, і мій Кость не хоче
паскудити з дияволами світ,
і господиня вмре твоя охоче
за Богом даний людям заповіт...
Один лише на це Різдво уроче
в господу трапився нерідний рід,
який нехай іде в свою хатину
чекати супокійного загину!"

Дід-Кіт
292.
„Від вас усіх я тут найстарший є
і не тобі уже мене навчати,
де краще смерть людині настає,
коли вона наважиться вмирати:
І чи Степан мене із кріса вб'є,
чи розлютовані з Чеки салдати,
але його, хоч він мені й не син,
самого не покину на загин!"

293.
І, мабуть, думаючи, що не простять
йому зухвалих і гарячих слів,
він на спітнілого поглянув Костя
суворим поглядом з-під сивих брів;
і той, немов дитина в високостях
враз опинившися, зніяковів
і Васьці прошептав у ліве вухо:
„Мені так млосно, аж у роті сухо"...

294.
Та Васьці не до Костевих річей
було у цей тяжкий момент напруги,
бо Чичка, кріс узявши на плече,
дивився поглядом глухої туги
в вікно, де ніби кованим мечем,
в чекіста вихопленим серед хуґи
над цямринами, тільки не з жалем,
гойдав з ревінням вітер журавлем.

295.
І жадному не стало в пильнім оці
як хрест з божниці небесам в докір
взяла хазяйка, випавши із моці,
і вийшла тихо, мовчазна надвір;
була розхрістана, хитка у кроці
і боса, ніби найтемніший звір,
і, падаючи від страшного горя,
пішла в гудіння сніжаного моря.

Прoясень:
Коли виходить Друг від Людини, то переступає поріг і зачиняє за собою двері. І не встигнуть ще добре прохолонути сліди його ходи, як приходить Смерть і стукає в двері:
„Відчиніть, відсіля вийшов Друг, і Людина мусить лишитися в порожнечі, яка є те місце, де Смерть пробував вовіки".
І відповідають із-за дверей голоси:
„Друг лишив нас, слова, зігріті кров'ю свого єства, і ми зігріли Людині душу, і вона відпочиває коло столу з очима, нали¬тими сльозами"... Горе нам, коли наш Друг не лишає нам нічого від тепла свойого єства... Горе нам, бо Смерті не доведеться тоді стукати у двері, які стоятимуть иапевно навстяж перед страшним нашим Гостем!

БАТЬКО

296.
І в хаті мертва тиша й супокій
держали стелю над людьми посполу,
і жадний птах з горища в дзвін надій
ані з повітки не пробив на сполох;
і тільки в груди змучені й худі
серця ритмічно стукали з-за столу,
та чувся подих і гарячий піт,
що їдко пах з розпарених чобіт.

297.
І всі кутки і речі всі в господі
раптово повиднішали від лиць -
свитки і пояси, і в них насподі
шапки і хустка, і кожух з ягниць
на піл накупу складені та й годі,
не так як роблять гості із столиць,
привізши сон із станцій по утомі,
на павутинку схожий в теплім домі.

298.
Якась яснінь упала і в куток
на рогачі з тонкою кочергою,
і на старий, аж чорний казанок,
налитий повно свіжою водою, -
бо біль стіни, мов хмарами ставок,
крізь їх двигтіла мертво далиною,
звідкіль всі прірви сунули в снігах
в єдиний на ввесь світ порожній жах.

299.
А бідна хата вся безперестанку
давала скрипи геть з усіх кінців,
і рвалися сніпки, притрушені ще зранку,
на настовбурченім старім хлівці
і, злинувши над вивід, наостанку
летіли на сичущі манівці,
солому гублячи над коритами,
і брязкаючи нею в вікна й рями.

300.
І цямрини криничні в кризі злій
заносила хурделиця снігами
і з них робила горб на білім тлі,
яке звела Руда над берегами...
Здавалося, що велетень в землі
закопаний по шию ворогами,
тепер, коли й ставок під снігом щез
і сам від холоду та хуґи змерз.

301.
А журавель скажено бадією,
немов крилом розлюченим крука,
вихав, аби повільно й певно нею
відбити голову від кістяка,
і покотити без шляхів путею
туди, куди шумить зима крихка,
куди і світ летить у чорториї,
мов голова відірвана від шиї.

302.  
В цю мить для звіра і людей глуху
ввійшов Свирид і Вовк у хату тихо,
обидва в кризі і в сипкім снігу,
що гнав у безвість велетенський вихор;
і хоч без руху всі були і дху,
і хоч сліпило всіх приявних лихо
туманом незформованих вістей,
вони впізнали почуттям гостей.

303.
І людям радість капнула в зіниці,
і віддих груди злегшено спустив,
і злинула надія з таємниці
на мідні з п'ятаків старі хрести,
що на шнурках та на ланцях із криці
не раз пили гарячий піт густий,
і хоч лежав на них намул іржавий,
але тепер блищали блиском слави.

304.
І доля так не раз, немов харциз,
поводиться з жебрущими лукаво:
показує спочатку із-під риз
і хліб, і цукор, і французьку каву;
коли ж вони нагнуться взяти приз
у руку від брання шматків плюгаву,
вона їм у немитий карк гладкий
встромляє ніж по самі колодки.

305.
І Вовк Степанові на груди плигу
з ласкавим скавулінням чуло дав
і притулив до вуст і пику й кригу,
аж потекла на бороду вода.
І, ніби враз огудивши відлигу,
про котру за хвилину й не гадав,
ліг біля з бараболею корита
і зиркав на Степана й на Свирида.

306.
Господар же, не глянувши в той бік,
куди ліг пес, а певною рукою
стер на лиці своїм смутний потік
там зустріччю покинутий палкою,
а потім кріс важкий з плеча зволік
і на стілець поклав перед собою,
і так сказав, як не казав ніде,
але те слово не було тверде:

307.
„Щоб не накликати на тебе згуби
з запізнім наріканням та жалем
я битися не буду, сину любий,
з підтравнішим від звіра москалем,
бо і тоді по правді стисну зуби,
коли запахне домовинним пнем,
що нам миліша радість горобцева
ніж мертве серце, витягнене з лева.

308.
А в тебе серце чесне й розум є,
підпертий невсипущими руками,
він і в багні совєтськім не згниє,
немов на дні річнім прадавній камінь;
а я, манатки і життя своє
зв'язавши моченими мотузками,
в четвер, благословивши добрий чин,
в Сибір помчу аж на Зелений Клин.

309.
А це вже непотрібне, слава Богу,
бо скрізь його чекісти візьмуть в дар"…
І витягши набої до порогу
пустив з руки, немов важкий тягар,
а кріс новий поклав у піч розлогу
поміж горшки у ще живущий жар
і руки простягнувши, мов провину,
сказав: „Іди до серця, милий сину!"

310.
А син стрункий, закиданий у сніг,
в пальті студентськім і без чамайдана
незрозуміло поглядав на всіх,
і в погляді тривога нездоланна
темніла гірше, ніж таємний гріх,
і батька рідного свого Степана
минаючи,. Кота спитався в кут:
„Чого ж це матері не видно тут?"

311.
І не хватило всім чогось багато,
і всяк з шуканням глянув навкруги,
і, мабуть, би себе почули катом
в цю мить і справедливости боги;
і тільки Васька за усіх завзято
відповіла з постійної снаги:
„Ви при лежанці поки дух нагрійте,
бо мати вийшла і вже швидко ввійде!"

312.
І на єдину тільки може мить
звернули всі надвір свою увагу,
і крізь замерзлу у шибках блакить
та з інею на рямах синю смагу
оте, що потім в душах заболить,
як не внесе в оселю рівновагу,
хотіли вглядіти і жар сердець
Свиридові віддати на ралець.

313.
І в відповідь такій тяжкій напрузі
заклацали клямки коло дверей,
і в хату в башликах і в завірюсі
повходили чекісти із сіней,
аж Вовк устати із-під лави мусів,
і, загарчавши на нових гостей,
проз ноги вибіг в хуґу пелехату
і виплигнув на стіг зорити в хату.

314.
О, Боже милосердний, завчасу
нехай не йде до мене смерть жорстока
хоч би і на єдиную сльозу,
що ще не встигла випасти із ока,
бо волі я і мрій не піднесу,
можливо, як раптово кріс зацока
і зачорніє вічність в далині
самотньому на цілий світ мені.

315.
І щоб не стати підлим боягузом,
і не заплакати за щастям тим,
що відлетіло в ірій чорногузом,
не кинувши мені для самоти
з-під жаби молодої з білим пузом
лілеї із Дніпрової води
змочити серце під жорстоку спеку,
коли побачу вічність недалеку.

316.
„А я гадав, що ви у повний зріст
лягли спочити на гарячий клапоть"...
сказав Калькутін, присланий чекіст
в Куцівці чоботом змінити лапоть:
„Аж бачу тут у вас столичний гість
завзятіший і від Шевченка, мабуть,
бо я читав, що й вірші пише він
міцні, мов стоси липових полін"...

Свирид
317.
„Не ображайте ви безумно духа,
з яким змагаються потуги злі,
але ми бачимо, що завірюха
часу їх завіває на землі;
і комісарська сила довговуха
тепер їм не поможе взагалі,
бо хмари там ідуть у високості,
йому вгортаючи над серцем кості...

318.
І чують у небесній видноті,
куди поетове єство сягнуло,
як стука серце в зорі золоті
над всім невільницьким совєтським мулом,
а в серці в нього в теплій самоті
під неосяжним світовим притулом
вся Україна до життя гуде,
мов перед сходом сонце молоде!"

Калькутін
319.
„Так ти дісвітєльно бандіт, Петлюра,
крамольнік і падлєйший клєвєтнік,
как і преступная, Шевченко, шкура -
безстидний і гнуснейший балтавнік!
Тєбя убіть, халопская бандура,
так ета поднять до Кітая крік,
что москвічі, Афонька і Павлуша,
честь савєршают арестантскім душам...

320.
О, нєт, о, нєт... Я бил би ідіот!
У нас там єсть адін, таваріщ Мисик,
так он то на акнє тєбя распньот,
і жестью кровєльной с баронской мизи
с размаху разорвьйот тєбє живот
і пустіт двє туда бальшиє криси,
і вновь зашьйот прокіслий мокрий смрад,
чтоб сдєлать на землє достойний ад!"

321.
І похолонуло в Степана в жилах
враз від чекістового язика,
і серце в грудях стало, мов крижина,
і чуб заворушився на висках,
і в очі глянула на збитих шинах
без жадного отоса й мотузка
грабарка обшеська, якою мертвих
ховати возять без попа та церкви.

 322.
І горе, горе, розпач твій пристиг
у непотрібній легковажній сварці,
гляди, щоб не прийшлося відвезти
і сина молодого на грабарці,
та й скупчити густіше ще хрести
на цвинтарі, у Чабановій балці...
І кинув батько все своє життя,
аби спасти немудреє дитя.

Степан
323.
„Таж гірший ти від всякого бандита
і певно до ноги спакуєш нас?
І в Сталіна твого душа несита
нехай проклята буде тьмущий раз,
бо, вилізши із спільного корита
московського соціялізму, сказ
на правду схожий, скаже це й воловник,
мов роги в сатани на молитовник!

324.
І силою моїх останніх сил,
приречених для смертних мук і спраги,
та ще й гарячкою з мужицьких жил,
і стогоном і муки, і зневаги
кричу, що ви наш чобіт на копил
ледачого казанського бродяги
тому прете, що вам добро і зло
такі ясні, мов баранові скло!"

Калькутін
325.
„С табой то я уж вєнітєрєвєні
нє буду разводіть сєбє во врєд"...
І, висмикнувши револьвер з кишені,
махнув ним розлютовано вперед.
І після випалу в чекіста з жмені
крутився дим у хилитливий лет,
та серед тиші люди гнали подих,
ще не збагнувши зробленої шкоди.

326.  
І хоч могутніший знадвору гук
у вікна бив соломою та снігом,
і, ніби вглядівши даремність мук,
у вивід вив гіенним довгим сміхом,
і там хоч на стіжку на стрельний звук
підвівся й Вовк, неначе перед бігом –
у хаті моторошна тишина
біліла біля кожного вікна.

327.
Нарешті поточився зо два кроки
стражданням зосереджений Степан,
і, хилитнувшися, постояв, доки
не підхопив його Свирид за стан.
З обох куточків уст криваві стоки
текли так само, як і все, у тан.
І батька положив Свирид поволі
біля ослона на солому долі.

328.
„Ох, Боже ж мій, і страшно й млосно знов"
Кость застогнав: „Покиньмо цю квартиру".
І Васька крикнула, з-під мокрих дров,
велику витягаючи сокиру:
„Хапай ген тикву та прокляту кров,
що раптом з нашого сказився жиру,
по черепі паскудному гати,
і геть забризкай мозком їм роти"...

329.
І Кость за шийку тикву згріб, мов півня,
й несамовито вискочив на стіл,
і бахнув так Калькутіна у тім'я,
що він гучніше витягся, як віл,
не вкобенивши навіть Боже ім'я...
Але відгув під ним тривогу діл,
де глечики стояли чорні й рижі,
і став ще непорушніший від тиші.

330.  
В одчаяної Васьки у віччю
і стало червоно, і стало жовто,
і чорний час, це кожний серцем чув,
відмірявся в гарячім роті ковтом
і правдою засвічену свічу в душі
поставив, ніби десь під бовтом,
аж парувало парою з плечей,
спливаючи туманом до очей.

331.  
І на момент стихійною бідою
підкинутий угору від землі
Кость, шийку з тикви тиснучи рукою,
понуро вирізбився на столі:
і слина висіла під бородою,
і з рота щирилися зуби злі,
і хуґа била в вікна околотом,
немов цікавлячися ідіотом.

Прoясень:
І спитав сусіда на перший день Великодня своєї маленької хрищениці: „А чого то в тебе перев'язана ручка?" - „Еге, чого? Мама мені сказали: Христос Воскрес, і поцілували тільки в ручку"... „То що ж, вона в тебе болить?" - „Ні, я перев'язала поціловане місце, щоб довше був у мене на руці мамин Христос Воскрес"... Боже мій, чи єсть вся наша Батьківщина - неньчині поцілунки, тільки не перев'язані на нашому єстві, бо якби були перев'язані, то були б видні, і тому, мабуть, би ніколи не було національних воєн між людьми!

ЖАХ

332.
І кожний був такий, як без доріг
перед Орданською кутею вітер,
який з найвищої могили сніг
змітає краще від новеньких мітел,
аби і спинку кравчикову, й ріг,
і лапки, схожі до китайських літер,
і лист кленовий із десятком плям
ясніше прояснити, як від лямп.

333.
І сталося... Кость плигнув серед хати,
а потім знов через чекістів труп:
хотів життя своє надвір спасати
серед навіяних снігами куп,
та стрельнули від печі всі салдати,
і Кость упав, як збитий громом дуб,
і в двері гримнувся чолом при зрізі,
й вони упали й звисли на завісі.

334.
І криком розпачу і смертних мук
гукнула Васька дика наостанку,
і кинула сокиру з гнівних рук,
але чекіст відскочив, і в лежанку
вона ввігналася, і глухо гук
пішов з кагла в надвірну лихоманку,
і повискакувала цегла з брил,
і закуріла сажа й теплий пил.

335.
А потім кинулася вже без крику,
й чекіста обхопила, ніби вісь,
і притягла руду до себе пику,
і зуби вгородила в мокрий ніс...
І кров'ю залило цю пару дику
від бороди аж до безладних кіс -
і він, ревнувши вже нелюдським гласом,
її здавив і повалився разом.

336.
Свирид мерщій підскочив тітчин вік
оборонити, що вже смертю сапав,
і страшно правою ногою в бік
ударив, аж перевернув кацапа...
Але, побачивши, що в їх обох із щік
кров точиться на револьвер і капа,
з тривожним почуттям великих змін
нагнувся зброю ухопити він.

337.
Та тьма йому важка, неначе ляда,
свідомість притлумила в голові;
йому здалося вже, що сволок пада
і вдавлює живого в неживі
і що чекіст, під лавою не гада
вхопивши, а мотузку у крові,
якою може вносили з повітки
куті гніздо і висушені квітки -

338.
внизу обкручував коло кісток
юнацькі ще не виброджені ноги,
а другий же катюга, на висок
йому насів по праву перемоги
й приказував... Неначе молоток
до нігтя доторкав без сили й змоги,
аби влупити в палець потім так,
щоб з нього не лишився й мокрий знак:

339.
„Таваріщ мой, сільнєє еті ноґі
разбойніку, атаману вяжи,
даби атсюда нікаґда дароґі
не винєслі на волю злой душі...
Таваріщ мой, расєйскіє астроґі
ему как птіцє вольной камиші,
поетаму не дайся мілосердю
і тут же накажи жестокой смертю!"

340.
Але Свирид на диво дивне з див
стрічав спокійно й мовчки небезпеку
так само, як і той, кого судив
московський суд в Сибір, для всіх далеку,
спокійно від'їздить від рідних нив
на інший холод і на іншу спеку,
бо знає, що журитися дарма
скрізь там, де справедливости нема.

341.
Але як і вигнанець в путь останню
єдиний споглядає в серці чин,
що прислужився самоті й вигнанню
причиною жорстокою з причин,
так і Свирид такому спогляданню
підпав, спостерігаючи загин
й ознаки права на московськім каті
творити рабство в українській хаті...

342.
В цей час чекіст над Ваською устав,
й на місці тім, де має ніс людина,
була червона пляма та товста,
з якої бігли соплі, кров і слина...
І, геть заливши вуса і вуста,
текла туди, де горло мов резина
дугою напинало сорочки,
яких не прали може з рік прачки.

343.
І зброю він у блискотінні злому
лежачій жінці справив у лице...
І постріл виплюнув смертельну втому,
після якої потягла правцем
судома жінку в вічність невідому,
де за початком світу та кінцем
голосить час та з туги кам'яніє,
що в відповідь лише німе синіє!

344.
І з виглядом безсоромно страшним,
немов розвалена вночі печера,
схитнувшися над тілом неживим,
він ще раз вистрелив із револьвера...
І вже коли з повітрям злився дим,
москаль промовив люттю людожера:
„Ну, що, сприснула в мене з теплих рук,
гидка розпроносуко серед сук?.."

345.
І, повернувши кусаную пику
туди, де вкручували, ніби в дріт,
і руки Чичці, без лайок та крику
аж до кісток удавлюючи слід, -
він із безтямного якогось шику
Свиридові сів раптом на живіт,
і щось хотів казати шайці бравій,
бо зуби вишкірив свої криваві...

346.
І в найжахливішу хвилину цю,
коли зібрався смерть зустріти Чичка
від неміренно-ницих волоцюг,
кому ні право людське, ні привичка,
ні рабський слізьми з'їдений ланцюг,
ні в націй молодих кордонна тичка
не збудять совість чорну, мов кагло,
бо в зброї серць ніколи не було,

347.
коли вже історичні браття руські
були аж на вершечку перемог,
влетів страшний знадвору лускіт,
і скло, і сніг, і грім останніх змог,
а вслід за ним на рями і на друзки,
і на череп'я скінчених тривог
схопився на столі, в снігах замети,
собака, ніби голова комети.

348.
На шиї в нього повній сніжних плям
звисали до струнких колін могутніх
дві планки від уже розбитих рям,
немов на бовті голощік у грудні...
На мить над іклами зробився злам,
пес хижо загарчав на всіх присутніх,
і з місця дав такого плигу він,
неначе кари Божої розгін...

349.
І загула з вікна у двері хуґа,
густіша ще від диму у каглі,
аж срібна погойднулася попруга
на загнанім в одвірок вухналі, -
і вся в господі з ганчірок потуга
поскидана в солому на землі
і на повбиваних німе волосся
від неї шелестінням узялося.

350.
І серед цих стихій за кроком крок,
то з ревищем страшним, то безголосий
качався буйний по землі клубок,
що утворив собака і безносий...
Нарешті моторошний хруп кісток
з гарчанням вже останньої погрози
почувся у снігу біля кочерг
і ніби враз морозами зашерх...

351.
А ті, які сиділи на Свириді,
видавлюючи гордощі та піт,
схопилися давно несамовиті
дивитися на бою грізний хід,
і револьвери, кулями набиті,
держали аж на той останній зліт,
коли розпачлива надійде криза -
і вбити пса, а не свого харциза.

352.
І Чичка, хоч не корбами скрипиць,
та вкручений лютіше, як жорстоко,
лежав безвольно на соломі ниць
на все і глянути не годен оком.
І без сердечних навіть таємниць,
налитих у єство життєвим соком,
знав, що даремний всякий рішенець
і треба ждати на якийсь кінець.

353.
Та совісно йому було і шкода,
що дома вже у мотузки ганьби
і люта доля і страшна нагода
поклали зв'язаним без боротьби,
І він тепер, немов гнила колода,
закована в скрипучі холоди,
терпить від горя, навіть не зідхає
і, щоб розпастися, весни чекає.

354.
І серце вдарилося об кістки,
аж мозок в черепі загув з висками,
і піт на спині він почув слизький,
неначе хтось потяг під сорочками
по тілі теплім мокрі полозки...
І застогнав Свирид між мертвяками,
бо в їх уже спинилися серця,
діждавшися єдиного кінця.

355.
І Вовк собі тимчасом кликав страту,
пустивши здоланого з пазурів,
і голову на всю піднявши хату,
і знов загавкавши на ворогів:
із рота бігла кров у шерсть кудлату,
і капав сніг з розпарених боків,
а другий осідав на спину млою
і пса робив чекістам сатаною.

356.
Але відколи історичний чин
людина в книгах золотих нотує,
і до зірок під холод височин
таємні літери в ряди шикує,
відколи пащу чорних домовин
своєю кров'ю й мріями годує,
карбуючи й на скелях імена,
аби і їх ковтнула давнина, -

357.
відтоді людська пам'ять, часом стерта,
не підхопила на свої щити
ні мудрого, ні славного поета,
ні лицаря із замку самоти,
у кого б голос благородний креда
був силою такої правоти,
як в Вовка, що без людського закону
беззахисним повстав на оборону.

358.
І ось тепер душа моя болить,
що він загинув від чекістів лютих
якраз тоді, коли єдину мить
хотів уже над здоланим зідхнути, -
і гірко взнав, що ворог скрізь не спить
і невсипуще жде на наші груди,
утомлені у боротьбі тяжкій,
аби у серце вцілити набій.

359.
Шуми ж, гуди різдвяна хуґо з лугу,
щоб гнів твій до Великодня не втих,
і завівай мою єдину тугу,
а разом з нею мертвих і живих,
то й сонцю я не застогну наругу,
що мушу в серці мати тільки тих,
які справляли найтепліші сльози
пливти в далекий Вирій проз морози

360.
та ще й нести сердечну самоту,
освітлену, мов королівський човен,
куди я ждав царівну молоду
і радощів, і завмирання повен,
але куди впускали „на ходу"
на творчий може, та на довгий спомин
завжди, завжди, лише не без носів,
найблагородніших на світі псів!

 
Прoясень:
І злякана Газеля бігла цілий день. Навкруги жовтіла пустеля, пекло сонце і не було де напитися. Нарешті вона вскочила в оазу, повну молодесеньких пальм, і почула дзюркіт живого джерела, і побачила мертву гієну. А там, де серед зеленої трави гуркотіла вода з-під каміння, лежало багато мертвих птахів. Але Газеля, упавши на передні колінця, жадібно напилася, і зараз же, гонячи гарячими, спітнілими боками, у страшних корчах сконала між мертвими птахами.
Чого ж вона не жахнулася другий раз, побачивши мертвих, яких один вигляд уже єсть крик про небезпеку, і не обминула перелякана страшну оазу?... Чого вона цього крику не почула, бож мова мертвих завжди важніша для життя, ніж мова живих?...

ПУСТИНЯ

361.
Від скрині, що терпіла перебутки
за себе і за стіл завжди одна,
схилили віко москалі на лутки
розбитого собакою вікна,
і всі хазяйські трудові здобутки
вони повикидали аж до дна
ненатло й дико після перемоги
Калькутінові на холодні ноги.

362.
Так само з запічку, з комори, з лав,
лежанку не минаючи ні грубу,
чекіст і той, і той, що міг, стягав,
і перед скринею складав накупу,
і наглість мертву оголяв без барв
в кутках на стінах на жахіття трупу,
якому хуґа правила виття
про сніжну ніч і чорне небуття...

363.
І в хату гнала протяг через віко
над цвинтарем без ями і без трун,
а з комина свистів йому до вікон
повітря іншого надвірний струм,
й над Васьчиним, здається, чоловіком
збігалися в коловоротний шум,
порошу трусячи посеред хати,
щоб тут живим нічого не впізнати.

364.
Але єдиного лише зима
ще геть собі не загорнула в ласку –
собаку, що загинув не дарма,
а з ним і бідну невгавущу Ваську,
що пазуху руками обома
судомно тисла вниз до підпояеку,
немов хотіла комір відтягти,
щоб стало вільно подихові йти.

365.
І цей страшний холодний рух протесту,
навіки вічні скамянілий враз,
показував з-під снігу сили решту,
що в вічність провела дороговказ,
яким і ми свій дух із-під арешту
кісток та м'язів, нервів та образ
напевно пустимо колись руками
туди, де дна не діставав ще камінь.

366.
Гей, завірюхо, не спиняйся, вий,
перелітаючи нещасну хату,
і вигортай з-під снігу добрий кий
на ще живу двоногу твар прокляту,
бо звалений он і Свирид живий
додолу в моквину під білу шату
тією силою, що і ніде,
і скрізь на чатах жде з енкаведе,

367.
повинен споглядати ту загрозу,
яка родинний зажирає труд,
аж доки не замерзне від морозу
в обіймах мерзлих мотузяних пут,
і може, згадуючи разом косу,
не виставлену ще на людський суд
ні на дівочім самотиннім ложі,
ні на молитві щирій в церкві Божій.

368.
Та може скажеш, завірюхо, ти
холодну правду степових орацій:
чи не належать ці брудні чорти
до нещасливих недержавних націй,
коли свитки сортують і кохти,
немов колись поезії Горацій,
ще й на очіпок наставляють смак,
що мати надівали рідко так...

369.
Шуми ж, гуди, негодо, без упину,
бо почуття в Свирида в пальцях єсть
і гріє ще йому вузеньку спину
забитого  собаки щира шерсть,
і хлопець дивиться, як на ряднину
кладуть одежу в формі перехресть,
а що старішу й драну зустрічають,
то знов назад у скриню відкладають.

370.
І вже очіпок вишитий з хрущем
відкинули назад вони у скриню,
в якому на святки колишні ще
макітерку з млинцями мати синю
оббризкану не раз могоричем,
в печі гляділи, ніби сонце диню,
а хуґа в вивід била і в сніпки,
і неньчин голос дуже був слабкий:

371.
„Дитино, я оглухла без рятунку,
і слово Боже вже, немов галки,
мене без крику кличе страшно лунко
туди, де бовваніють могилки...
І через те без жадного малюнку
читай, які трапляються, книжки,
коли вся скриня біла рушниками
і світиться лямпадка між богами.

372.
І я гадатиму, що ти повстав
супроти гострих ковзанців та криги,
і вже читаєш тільки про Христа
похожі на євангелію книги...
І як отверзуться мої вуста
від постової першої відлиги,
то тільки, щоб промовити твоїй
благословення долі молодій"...

373.
І снилося тоді, що в аґронома
пильгає він вже сосну вдень для дров,
але з-під пилки бризкала питома
не тирса, а звичайна людська кров,
і тіло все опанувала втома,
яку і жахом навіть не зборов,
і кинув сосну, пилку й крик розпуки
і матері упав на теплі руки...

374.
І слово чулося стражденне їх:
„Нехай Господнє опрощення з нами,
бо всяке дерево пильгати гріх,
і будемо топити псавтирями...
Вже не вареники, але пиріг,
начинений ставними камінцями,
стоїть в горшку, і тільки від книжок
святих скипить з камінням пиріжок".

375.  
Гей, хуґо, хуґо аж до підмурівку
без жалощів хатину розхитай,
і журавлем під саму Рохмистрівку
над темними ярами розгойдай,
щоб стало і степам не дуже тривко
за сніжної рухомости бодай,
і то не матимеш снаги сказати
в який замет навіки впала мати...

376.
Душа єдина, що, в далеку путь
дитину спорядивши в ліс по дрова,
з плачем казала: „Обережний будь,
бо з неба не впаде тобі підкова,
але зустріти можеш всяку лють,
що має і звірюка випадкова,
і той, що падає на нас, харциз,
як несподіваний вогонь на хмиз".

377.
А виглядала сина із дороги
біля воріт з напруженням в очах
і зупиняла місяцеві роги
світити з неба на єдиний шлях,
що ним ні людські, ні тваринні ноги
не йшли, намерзшися в німих полях,
а тільки він, жаданий, що найпаче
скрипів снігами в серце їй гаряче.

378.
І в теплій хаті в свіжих сорочках
і на постелі, витягненій з скрині,
вкладала спати, ніби на руках
найкращої на світі господині,
але сама, таємний в серці жах
тамуючи до ранку на ряднині,
шукала на лиці і вверх, і вниз
слідів простуди серед сонних рис.

379.
Коли ж бувало він зі сну безпечно
про щось незрозуміле гомонів,
вона мерщій питалася сердечно:
„Чи ти б гарячого чого не ззів?"
А не діставши відповіді ґречно
очима кліпала кілька разів,
а потім важко й глибоко зідхала,
і знов над сином мовчки чатувала...

380.
Але колись перед світанком він,
згадавши Вустю, очі втер рукою.
Вона схитнулася аж до колін
своєю сивою вже головою
з таким чуттям, що геть з усіх країн
не принесе землею ні водою
ніхто й за царство, навіть за ланцюг,
ніяких ліків на простуду цю.

381.
І через те я помилився, мати,
коли в десятій пісні говорив,
що буду не тобі хвалу складати,
призначену для наших дивних див, -
бо тільки людської уваги вартий
пристиглий колосок під сонцем жнив,
а між сонцями у предвічних зимах
твоя любов нічим незагасима...

382.
І протягові в холод та в розгін,
що сипав снігом на карнизи голі,
на припічок, на піл, і на ослін,
і на шаплик по вінця бараболі,
і на кочерги, й жовтий макогін,
і на череп'я, і на мертвих долі –
від холоду піднявши синій вид
стражденно-сумно застогнав Свирид.

383.
Та й знов перевернувся головою
у тількищо навіяний замет
під Васьчиною в валянку ногою,
що витикала вверх лише перед,
але розпачливою самотою
не почував сповиваний поет,
що він хоч шапку на волоссі має,
коли вже збайдужіло в сніг лягає.

384.
Але гаразд напевно москалі
важкий почули стогін ще живого,
бо повернулися обидва злі
із-над одежі пиками до нього,
а надто той, що твердо взагалі
хазяйнував коло добра чужого,
і вже кожухи і свитки трудні
держав на дужих плечах у рядні,

385.
і процідив крізь зуби: „Змерз?.. Зараза!..
Ось почекай, нагріємо гуртом
ще краще, як ляхи колись Тараса,
прикованого в лісі над Дністром"...
І так, як і завжди вовчиця ласа
живитися зимою мертвяком,
через убитих рушив при заслузі
і зник упевнено у завірюсі.

386.
І в цю хвилину дідів гук Котів
із покутя став з другим душогубом:
забутий дід під час страшних боїв
на заметіль скидався білим чубом,
і на стіну, і в рямах на богів
сорочкою ще пам'ятною шлюбом, -
тепер заговорив, немов крізь сон,
з-під згаслої лямпадки та ікон:

387.
„Ще поки на столі нема вечері,
підіте хто купити в Бевза скла,
а тих повитягайте всіх за двері,
і Костя, й Ваську теж з очей від зла,
і хлопця, що стогнав, мов дві тетері,
прибившися зимою до села,
лише, москалю, не тягни, плюгавий,
єдиного Степана геть від лави...

388.
Позатуляйте потім вікна всі,
і не пустіте хуґу до порогу,
і підпаліте хату, де присів
причілок з-за солом'яного стогу,
і хай вогонь у зимовій красі
несе до Бога нашу дружбу вбогу,
що сповила навіки дві душі
у цій Куцівській степовій глуші"...

389.
І голос дідів гомонів на в'язах,
у скитського неначе чаклуна,
що вимагав для згиблого вже князя
вночі коня спіймати на ланах,
який не знав полону ні прив'яззя,
і щоб веління голосна луна
зігнала в гурт і челядь, і дружину,
і роковала всіх у домовину...

390.
І пронизав містичний жах кістки
чекістові, зітерши перемогу,
і, озираючися на боки,
він став ступати задом до порогу
а, скочивши у сіни, проз діжки
у кучугуру вибіг на дорогу...
І, тремтячи за себе і за час,
Свирид до діда прохрипів наказ:

391.
„Ідіте, діду, розв'яжіте руки
та будемо мерщій тікати вдвох"...
А дід до нього голосом принуки
озвався збайдужіло й без тривог:
„Не хочу я затримувати буки,
що звів на згубця батькового Бог,
тому й лежи там, мотузками звитий,
аж доки скляр не прийде вікна склити"...

392.
І хуґою дихнула знов Руда,
і через віко протягом завила
туди за двері, в сіни, де біда
хилила і граблі для жнив і вила;
і з покутя Котова борода
знов почала хитатися на жилах,
немов киваючи десь на скляра,
що склити вікна вже прийшла пора.

 
Прoясень:
І спитала одна багата жінка скульптора: „Що таке горе?" І він відповів: „Для людини горе це єсть зароблена чи не зароблена кара"... І жінка попрохала: „Вирізьбіть мене, щоб у постаті моїй почувалося горе". І мистець зробив молоду дівчину, яка мала серце, що було вузликом нерозвинених пристрастей так само, як і брунька тополі є зліплений вузлик нерозвинених листочків. І сказала багачка: „Я вже літня, а це молода, і має розплющені очі, якими не можна дивитися на сонце, бо, по-моєму, найбільше горе бути сліпим. А сліпі завжди держать очі до сонця, і через те в них і поводатарі, щоб ходити шляхами, а не за сонцем, яке з самого початку завело б їх на погибель". І відповів мистець: „Найважнішим для людей усього світу є те, місце, з якого сходить сонце, бо вони й моляться тільки в той бік, з якого воно встає. І мій твір, молоденька дівчина, дивиться на те саме місце, в напрямку якого ввесь люд повертає свої душі з молитвами. І хоч ми вже старі, та в осередку нашого єства живе молодесенька людина, яка дивиться на те місце, з якого сходить сонце і турбує нас, як невтишенне горе під час нашої посивілої самоти, бо воно є справжня кара за те, що ми не відкинули подарунок батьків, що зветься нашим життям" . . І сказала  багачка:  „Візьміть зароблені гроші" ...

КАРА

393.  
Неначе людські мрії скрізь про волю
і темні, і безформені в книжках,
так і вночі, хоч очі повиколюй,
було невидко в зірваних снігах,
і журавель свою звичайну ролю
скрипів на каламутних небесах,
хитаючись у крижаних турботах
сумніше, як від тіні з дон Кіхота.

394.
І хата без вікна і без дверей
в снігах окреслювалася насилу,
і не було там чути ні людей,
ні сов у вихрі сніжаного пилу,
ні демона, що, витягши з грудей
замучених найболячішу жилу,
у виводі свистить у черевик,
аби кривавий заглушити крик.

395.
Бо вже вгорі над журавлем і яром,
над хатою, і льохом, і хлівом
з позриваним на нивах чорним паром,
з бадиллям всяким і дрібним піском,
що вивівався з ґрунту шар за шаром
над кожною рікою і горбом,
гула в холодних міліонних рухах
на цілий світ велика завірюха.

396.
І вітром погасила у церквах
лямпадки та освітлені ікони,
і страшно розгойдала на гаках
залишені більшовиками дзвони.
І бевкання сумне аж у ярах
стогнало і гуло без перепони,
позгонивши голодних чорних птиць
з цеглових матусівських двох дзвіниць.

397.
І на Куцівське поле в хуртовині
перелітали з ними через яр
і бренькіт стріх, і гавкання лисині,
і стукіт кроков об якийсь тягар,
і брязкіт бляхи по іржавій шині,
і трухлина, і сажа, і нагар,
і скрегіт давніх виломлених дощок,
і чуйні крики цвіркунові тощо.

398.
Здавалося, що вранці з кучугур
на вивіянім заметіллю полі
стримітимуть сухі, неначе мур,
півні і кури, і ворони голі,
обшмульгані лютіше, як об шнур,
вітрами на міжобрійному колі,
і крокви, і обаполи, й сніпки,
і сірий попіл, мерзлий та сипкий.

399.
Із цього шелесту, і тьми, і гуку,
із цих важких, неначе ріки, хмар,
але ще швидших від стріли із луку,
що вилітала з Криму від татар
нести до нас загибіль і розлуку,
поволі осідали в Чиччин яр
до журавля і вриї низової
сніжинки, тихші від нічної хвої.

400.
А з ними й дві людини звідтіля,
здавалося, осіли тихо разом
і щось тяжке тягли до журавля
та й падали у кучургани часом.
Не знаю, чи на дні в морях поля
доторкнуті існують водолазом,
але картина здивувати ця
потрапила б найкращого норця.

401.
Бо під стихійним летом лан від лану,
напевно ширшого від всіх пустель
на дні в яру у мряку непроглянну
і та, і та криниця й журавель
так бовваніли, ніби з океану
затоплений щоглистий корабель,
а дві людини, може вже відомі,
морських та злих нагадували гномів.

402.
І ключкою лісковою вони,
як виявилося на ранок потім,
тією, що солому хазяйни
щоденній смикали своїй турботі,
дістали журавель з височини
за задній край і на його колоді
повісили без характерних рис
напевно Ваську головою вниз.

403.
Бо щойно на криниці з вітром битва
розпочалася в москалів за дрюк,
коли до цямрин бадію обидва
перетягли перебиранням рук,
то розтулився труп, неначе бритва,
покинувши звичайні форми злук,
і вся одежа ноги оголила,
напнувшися й сама на взір вітрила.

404.
І журавель дійшов цебром кінця
туди, де вже джерела стіни риють,
і почепили легко до ланця
спереді Костя тільки вже за шию
і, в світ закобенивши та в Творця,
з криниці сплигнули у сніжну врию –
і погойднула журавель зима
з повішеними трупами двома.

405.
Але Свирида витягли на хату,
на вивід, на нічне найвище тло,
і прив'язали мовчки і без „мату"
до лати, встромленої у кагло,
аж бляху в цеглі він зігнув прип'яту,
якою вивід здовжено було,
як шпиньками об неї обіперся
аж заболіли в путах руки й перса.

406.
Але дрючок, неначе з гіпсу ґрунт,
держав коліна невимовно туго,
аби зчинити тілом рух і бунт
у знов низами розшалілу хуґу,
і через те, в геометричний кут
вгорі перевернувшися без руху,
він застогнав єдиний тільки раз:
"Завіщо ж ти скарав так люто нас?"

407.
Але, згасивши у церквах ікони,
і зграї звіявши з дзвіниць ворон,
лише гойдала хуґа дальні дзвони
і била в стіни об цегловий сон,
і гнала бевкання, мов серед коней
орда татарськая живий полон,
і в яр Куцівський Чичці при нагідді
його шпурляла з голосної міді.

408.
І прилучатися став до стихій
із хати голос, сповнений гарячки,
неначе між мерцями в тьмі земній
прокинулась якась душа від сплячки,
і, трун углядівши холодний рій,
подібний до горбів піску з-під тачки,
до вічного загомоніла сну,
щоб знов її приспав він у труну:

409.
"Мерщій підіте, в Бевза скла купіте
і вставте вікна, бо гуде зима,
а кацапню всю викиньте на вітер
так само, як зробили вже з трьома,
але не зводьте ні руки, ні мітел
на скараного Господом дарма
і друга вірного мого і пана,
правдивішого на ввесь світ Степана...

410.
І з чотирьох кінців, де сніг не стер
у лутки врізаного винограду,
аж після посклиття, а не тепер,
ви, нелюди, цю підпаліте хату,
щоб з мене дим і з його дим підпер
повільно-сонними стовпами чаду
серед байдужих та рухомих хмар
престол Господній з зоряних отар!

411.
Але, коли ви витрачати сили
не схочете для мене, вороги,
тоді нехай в руках у ваших жили
пообвисають, ніби батоги:
аби до рота ложок не носили
ні хліба в добрий час, ні в час тугий,
і щоб ви в себе стали для родини
ще гидші від найгидшої тварини...

412.
І, в поле власним вигнані двором,
аби блукали у таких ви муках,
як перебита знайденим кілком
скажена з сонними очима сука,
яка задок з ногами та хвостом
без скавучання тягне по багнюках,
аж доки мокру, як гнила трава,
її присмокче до землі черва"...

413.
І дзенькнули склянки внизу прегострі,
пробивши наскрізь крижані вихри,
і вслід не закричали п'яні гості
із комина, з цеглової нори,
а гуки стогону шалено прості
сполохали північний час пори
на мить єдину, що і в домовину
своїми лунами кладуть людину.

414.
І хлопця вдарили вони в страшне
на хаті почування не завмерше,
немов гарапником того, що сне
після триденної утоми вперше,
який, прокинувшися, навісне
щось, бачить, з криги домовину теше,
і довго очі протирає ще,
але не гине геть видовище...

415.
І вглядів Чичка крізь самотні роки,
що він схилився з вивода з дрючком
і хуґа ним гойдає на всі боки,
і обсипає крижаним піском,
і вже не довго ждати, доки
розвалить цеглу над старим каглом
і упаде у рів, що під стіною
він з батьком викопав колись весною.

416.
І дошки крижані йому в віччю
ясніше блиснули за ту сокиру,
що теше домовину без плачу
і без хрищеного густого миру...
Хоч би поголосити досхочу
хто дав якусь маленьку душу щиру.
Та ба, людині диво тільки тій
трапляється, що має супокій...

417.
Інакше кажучи, хто зубом ласий
підстерегти дурну, летючу мить
і ззаду вдарити, скрутити в'язи,
й віддерти від кісток гарячу сить,
а всі клейноди духа та окраси
вгорнути у небесную блакить,
і Сусам дати та Кіхотам, браття,
нести горбом до другого розп'яття!..

Прoясень:
І недалеко від школи і громадської криниці жив собі Філософ. І шкільний сторож щодня їздив ослом по воду до криниці. Школярі давали хліба ослові, і він не іржав. Тільки в неділю не було школярів давати йому хліба, і він дуже іржав ї не давав Філософові думати. І мудрець перейшов на інше помешкання, відки вже не було чути ослиного іржання, зате наблизилися до його душі самота, порожнеча світу і зорі серед неї. І він зрозумів, що для того, щоб лишилися самі зорі з порожнечею, треба згасити його самоту, що єсть те саме, що і свідомість, бо порожнеча і зорі без його думок - це смерть, і що він тепер завжди про-буває у товаристві смерті. І схопився він з переляку, і скочив до вікна та й вигукнув першій молодиці, яку побачив на вулиці: "Гукніте ослові, нехай він голосніше ірже, бо сюди не чути"... Здивована жінка швидко відійшла від мудрецевої хати, гадаючи, що він, мабуть, наблизився розумом до осла, а я кажу, що філо софові тільки стали миліші школярі, громадська криниця і ослине іржання, ніж блиск зірок, які говорять про самоту і смерть людини.

СПАСІННЯ

418.
Коли гаразд лишали москалі
те місце, що за власне уважали,
де забирали врожаї ріллі,
які для себе бідні люди жали,
тоді вони під вигуки "палі"
вітри і хмари з полум'ям мішали...
Й на хуторі щось в лютості без меж
таке напевно трапилося теж.

419.
Бо хлів зайнявся, затріщав снопами
з усіх холодних чотирьох кінців,
і полум'я теж чотирма стовпами
вхопила заметіль на манівці:
Здавалося, що догори ногами
впав зверху на стовпи та палиці
пекельний стіл, казок несвіцьких вартий,
де ще не грав чорт Гоголів у карти.

420.
Але ось ноги дивного стола
злилися у вогонь єдиний, сутній,
всмоктавши до свойого джерела
обидва теж і явори могутні...
І полум'я пожежа підняла
рівніше ними в рухи каламутні,
схиливши тільки димний, жовтий верх
десь до контори в безнастанний шерх.

421.
І ніч розсунула свої потуги,
далеко від пожежі навкруги,
і встали з-за ставка блискучі дуги
від осокорів, схилених в сніги,
і вниз по журавлі побігли смуги
зловісно відсвітами в береги,
над ними трупи у шаленім гоні
гойдалися на мотузках червоні.

422.
І проз кагло й Свиридові проз скронь
над хатою, де віяння кипіло,
шуміли дим, і іскри, і вогонь,
відігріваючи задубле тіло;
і падав дощ від нього осторонь
з тієї хуґи, що горіння їло,
і жар віхтями в тьму нічну летів,
в яру освітлюючи рух снігів.

423.
І звів ось голову Свирид під плями,
які на нього ніс у хузі дим,
і під пожежні велетенські рями,
підведені з-за ставу від Руди;
і з повної просвітленої тями
він передсмертний виклик молодий
гукнув туди, де гинуть мовні чари,
де почуття стрічають тільки хмари:

424.
"Гей, Творче зради, згуби та розмов,
швидкий на кару і на справу ницу
навіщо, мов на злочин, на любов
мені ти в руки дав іржаву крицю,
а потім без жалів ніяких знов
шпурнув мене у кам'яну столицю
для безнастанних дріб'язкових кар
від газетярських, ворушких бездар,

425.
яким шукання правди і байдужі,
і нерозумні, і завжди смішні?
І ті повільні, нелукаві душі,
що нею міряють стражденні дні,
для них, немов зайцям парі на стужі,
привабливі чогось і запашні,
і через те вони у хитрім русі
до нас підсовуються, ніби гусінь.

426.
І з душ отверзтих об'їдають геть
і те, що є, і те, що нам здається,
яке сприймати може щастя й смерть
і від мари, і від живого серця,
а деркачі, не зметені на зметь,
у шлунок всепалющий ненажерця,
вони паскудять плазуванням так,
що й чортові задовольнили б смак...

427.
І потім довго від такої стрічі,
приховуючи муку та відчай,
окрадений не дивиться у вічі,
щоб не почути висновку "шахрай",
бо не засвітять чоловічки двічі
того, що мало бути там бодай
тоді, коли серед страшного горя
про правду людську люди заговорять...

428.
І блазнів я минав без боротьби
туди, де ніч і сови, і пустиня,
неначе повна горя та журби
осиротіла молода рабиня,
якій сказати радісне "люби"
і сором, і нужда язик зупинять,
бо жде у відповідь хоч мідний гріш
одержати, а хоч у серце ніж.

429.
І через те любити починає
вона самотні муки та жалі,
а щоб вони на небі стали раєм
і правдою святою на землі,
в розпуці нишком молитви читає
ще краще, як нещасні королі,
і вже свої навіки хилить брови
Спасителеві під вінець терновий.

430.
І вже самотній з Гетсиману гук,
що має силу в пастухах і в вівцях:
"Ох, відхили від мене чашу мук,
Мій Отче, сповнену по самі вінця". -
гукатиме про подвиги розлук
скрізь на середохресних перегінцях,
але повік не прошепоче їй
про смерть сердечних, найдорожчих мрій.

431.
Повік не прошепоче, що у колі
буття і смерти серед людських душ
Христос вів гру божественної ролі,
бо той був, що узнав, найперший муж,
що власної й на мак не має волі,
а тільки поводатарський твій гуж,
тому і на бездар не зводив руки,
коли його тягли на хресні муки.

432.
Бо зло, ані його провісник сич
не зникне, хоч і вирвемо у ката
і поламаємо кривавий бич,
що б'є мене, закатувавши брата,
звідтоді, як куми п'ють могорич
аж доки не закидає лопата,
бо треба, щоб у боротьбі облад
від волі нашої пропав сам кат.

433.
І через те Христос тобі супроти
не опирався і не повставав,
і я і невдоволення і спротив
у тихім серці довго теж ховав,
гадаючи, що посеред голоти
духовної орел із неба впав,
гадаючи, що не артист він в ролях,
а єсть і Бог, і світовая воля.

434.
Так слухай же фельдфебельське ,,раз, два"
безмежним вухом схованої пики,
як з невеличкого свого єства
вигукую проклін тобі великий,
що був я, мов неміряна верства,
супроти рабського ярма й притики,
призначених на мене й на народ
для мук і найганебніших пригод.

435.
І вже, коли стихіями страшними
ти цю ніч вирвеш з мене почуття
і понесеш його туди між ними,
де з смертю відбувається злиття,
то поспішай з обіймами слизькими,
я вже схилився впасти в небуття"...
І вихор став йому дихання рвати,
і він притомність, застогнавши, втратив...

436.
І дивом памороки переміг
на санях в полі, ще живий нівроку,
де, загрузаючи в глибокий сніг,
давали коні втомленого кроку,
щоразу шлях зникав би в них з-під ніг,
якби признаки не стриміли збоку,
бо хуґа в очі била із ярів
шаленим морем зрушених снігів.

437.
А там якраз посеред ночі ззаді
з пожежі відблиск то згасав, то тлів
і зменшував свої кінці вусаті
на розхилитанім небеснім тлі.
Так цукор той, що хочеться кусати,
у воду тане в сповненім котлі
і, розпливаючися тоншим краєм,
на дні для ока потім геть зникає.

438.
На житніх двох кулях в задку саней
сиділа Вустя мовчазна й безруха,
а в передку при посторонках шлей,
нап'явши шапку заячу на вуха,
уважно Пугач правував Андрей
в той край, з якого била завірюха,
по голосу угадував Свирид
спрямованим двом коням до копит:

439.
"Повеземо його ми попід гаєм
до мене проз завіяну мокву,
і буде там аж доки підчуняє,
а потім справимо йому сакву
і допоможемо тоді звичаєм
поїхати на скарження в Москву;
не перележить і не пересидить
він хати дружньої, сам Бог це видить".

440.
І втратив парубок посеред нив
свідомість, вражену тепер раптово,
і думаю, що в серці утопив
потрібне щастю найщиріше слово;
але натомість гірше ще завив
кошлатий вихор десь до яру ровом
і гуком заглушив свого виття
об дишель мокрий орчиків биття.

441.
І, гей, яку то радість серце має
писати тільки щиро про той люд,
який собі подібного спасає
від цупко смертю висуканих пут,
бо нашій бідній тямі милим краєм
здається і Господній Страшний Суд,
де нам єдиним чином може совість
врятує від ганьби життьову повість!..