Присвячую пам'яті єдиного мойого друга
і найблагороднішої людини між людьми,
мені знаними, мойого батька,
Степана Осьмачки

ПОЕТ
Поема на 24 пісні, три частини

Вступ

1.
О горе, мрійнику, тобі без мір,
і гріх без опрощення в кожнім разі,
коли ти, склавши правдолюбний твір,
його байдужій віддаєш увазі:
бо з тих часів, як ночі повні зір
і дурень вищає на перелазі,
потрібні грамотякам самогін,
москаль як друг і на любов загін.

2.
І незбагненно, як і смертна туга,
луна гуде і від таємних діл:
і в тім краю, де від Москви послуга
підтравно доторкнулася до сіл, —
то й логіка реве із-під обуха,
на інших роблячи, неначе віл,
і кожний, мов Свирид, із самотини
упізнає прийдешнього хвилини.

3.
І краще вже читати власний твір
в розбиті вікна тій холодній пустці,
з якої всіх господарів в Сибір
Чека везла в розхряпаній теплушці:
і сови з вивода, з цеглових нір,
з пеньків гукнуть не зрубаній ще грушці,
що супроводила колись така
луна і Полуботка й Павлюка.

4.
І може збільшиться в душі розпука,
що слова не промовить твій слухач,
і залишиться на колишніх муках
вже перестояний самотній плач,
немов на давніх чорних каменюках
важкий казан, порожній закипач,
який від полум'я страшного в споді
спроможний тільки луснути та й годі, -

5.
Та будеш певний тихої мети,
що до останнього твого зідхання
від пустки бідної не вчуєш ти
лукавого й підтравного питання:
кому твоє прокляття самоти
потрібне для спокійного читання,
яке вкладаєш у сичання мук,
незрозуміле й довше від гадюк?

6.
Але, коли людина все втрачає
серед великих і малих тривог
і гірко до розпачливости знає,
що співрозмовник в неї тільки Бог
та ті кущі, що ще ростуть під гаєм —
то нітить очі у прозорий льох
минувшини, і з супокоєм гуски
на шию не шука собі мотузки.

7.
І наш Кобзар звертався теж до стін,
щоб часом не пропасти від зневіри,
і, залишаючись самотнім, він
схилявся нишком до святої ліри,
яка гуде й мені, неначе в дзвін;
о горе, мрійнику, тобі без міри,
коли живий ще ти, то стогін струн
шукає вух живих і серед трун...

8.
Тому, минувши всякі перешкоди,
звертаюся до тебе, Краю мій,
я з вірою, що ти у час свободи
мене згадаєш, як найтяжчий бій,
що виграли тобі твої походи
на полі духу і живих надій,
і скажеш: «Це не помилка й провина,
а голос вірного мойого сина!»

Частина перша

Чи знаєте ви українську ніч?
Ох, ви не знаєте української ночі!
Гоголь

Прoясень:
Хоч і стежки не було, а зустрілися.

ЗНАЙОМСТВО

9.
Блищав ставок від сонця у яру,
над ним стара Руда сягала неба,
по цей бік хутір; і його й Стару
єднала гребля у дуплистих вербах.
Від греблі берегом туди, де рух
не тихне псиний на конячих ребрах,
тополі, ритвини і жовтий корч,
перехиляли в став відбитки сторч.

10.
На цім же боці просто у болото
гнила криниця нагинала зруб;
в її слизькій воді з роздертим ротом
рябого цуценяти плавав труп;
а під, крутим, не ораним городом
серед калюжі та гноїстих куп -
криниця друга й разом ринва мокра
держалася на двох безверхих кроквах.

11.
А на дубових держнях корита
трималися у шнур один під нею
і напували вусаня кота
і з яру пса з обдертою шерстею;
і ту скотину, що росла в скиртах
і ріг збивала на ногах ріллею,
і на Великдень у таємний час
по-людськи розмовляла щось про нас.

12.
І журавель у дно криничне чорне,
зворушене холодним джерелом,
скрипів у вилицях залізним шворнем
і прип'ятим у цямринах цебром .
про те, що знає диво словотворне
у тварів, не задавлених ярмом,
і галка крякала аж на вершечку,
згадавши, мабуть, писане яєчко.

13.
І тут же шлях із яру хату вів
обнесену кільчастим тином простим
крізь котрий кури й гуси сто разів
на день пролазили, аби не постить;
а збоку явори держали хлів,
чекаючи за це від вітру помсти;
правіше льох і клямка і замок
блищали навстяж від дверей в ставок.

14.
Від хати далі, на узвишші, в світлі
була конюшня і вербовий конов'яз,
і будяки торішні, не розквітлі,
сухіші як у спеку перелаз;
і ніби очі вибиті навідлі
рукою розлютованою враз,
над конов'язом в тінях вікна
чорні ловили вітер у дірки просторні.

15.
А на горі, геть-геть, у вишнику
контора пильно зводила карнизи,
бо в неї біля ґанку на гаку
з мотузкою дзвінок гойдався лисий, -
ту істину вістити гомінку,
що на обличчі людськім робить риси,
а не лише теленьканням рече,
як робляться сніданки із вечер.

16.
І відділяв від всього тин високий
контору й світлий агрономів дім;
над ним столітня сосна, і сороки
кричали з неї в морі веснянім,
аби не тьмарив сонця кригоокий
ні в полі дощ, ні над лугами грім.
Того не знало видно серце пташе,
що і тепер дзвінок конторський каже.

17.
На хуторі німіла тиша скрізь:
людей було не чути ні скотини,
і дзвін у безгоміння мертве ріс,
аби з часу не бризкали хвилини;
і двері лунко раптом об завіс
ніде не хрьопали там без причини,
бо в степ «весінній вихід» всіх погнав,
неначе буря рве із гаю ґав.

18.
Лише в яру, де журавель високий
і льох, і птаство ворушке в гурті,
сидів на мірці з буряками учень,
читаючи Гомера в самоті,
і від сторінки сонцем нестерпуче
рядки мигтіли літер золоті,
та видно Навсікая й сни чудові
потрібні, як і сонце, юнакові.

19.
І враз від греблі похитнувся крик
і всю вершину підхопив собою,
і крижень зляканий у полі зник,
крильми не продзвенівши над водою;
схопився з мірки теж і ученик,
на серці тишу стиснувши рукою:
і стало чути тенькання краплин
з цебра у воду - у криничний рин.

20.
І вже, здавивши книгу під пахвою,
з суворим затиском дитячих вуст,
шугнув юнак, помчав по-над водою
туди, де гуркотів-шумів опуст,
де на воді, за схилою вербою
лежить і в липні холодковий згуст,
чорніший за чаклунський дивний килим,
захований під берегом похилим.

21.
Аж страшно там з води у лотоках
зринала темна голова дівоча
і поринала у холодний жах,
що ним хлюпоче глибочінь ставоча;
і водяні кружала у бульках
туди пливли, де хвилі берег точать:
маленьке серце тяжко гнало їх
життю на ґвалт постукати в поріг.

22.
І ось, тримаючися вже за віти,
юнак перехилився з балька в став, -
і, щойно дівчину з води помітив,
раптово за коси її дістав...
І, витягши її повільно відти
і за сорочку, і за намиста,
ниць положив її тоненьку й мокру
в густий шпориш, зелений тут щороку.

23.
І серце розірвало у крові
холодний промінь водяної ночі,
і дівчина звелася на траві,
росплющивши свої таємні очі...
Ані міста Карпатські горові,
ні села на Полтавщині співочі,
хоч їй ще не було й дванадцять літ,
такої вроди не вели на світ.

24.
І хоч намокли плахта і сорочка
і п'явка висла з правого виска
і вибігала ротом із куточка
вода у пазуху густа й слизька, -
але ніде ще жадного рядочка,
відколи й світу, не було в казках,
гей, про таку красу дивезне-дивну,
як та що осіяла цю дитину!

25.
Колись і Нарбут задивлявся так
на знайдену мережку біля броду
і чув розпуканий у серці мак
на зустріч сонцю з рідного вже сходу, —
як остовпівши споглядав юнак
вже одозволену від смерти вроду,
що тільки схаменувшися зірвав
м'ясисту п'явку і шпурнув у став.

26.
І дівчина спитала майже нишком:
«Хто ж ви такий, і чий ви єсть синок?»
А він мерщій з землі свою взяв книжку
та й застромив її за поясок,
а потім проказав аж крізь задишку:
«Та я, школяр, сказавши без морок»...
«А ви про Вустю чули в агронома?..
Ох, поможіте, бо така утома»...

27.
І обгорнувши бік і пасмо кіс
і підігнувши з-під колін рукою,
з такою обережністю поніс,
яка і сонце застує собою...
Хіба ще мати носить так в заміс
шафран у мисці з медом і водою,
узятою з Ордані з-під хреста
у тикву, ніби писанка свята.

28.
Але, помітивши висок набряклий
і крови переплетені струмки,
він спотикнувся без пенька і мряки
і стан притис, мов дубчик із ріки...
І зараз же почув замість подяки
з маленької дівчачої руки
гарячий ляпас по чолі й по оці,
пекучіший від печії на сонці.

29.
Коли удар пройшов, то Чиччин син
побачив сосну, дім і в сінях меблі,
і на канаві дерезу, мов тин;
а поміж нею й парканом до греблі
зелений ряст у сітці з павутин,
і пні від сонця весняного теплі,
з-серед яких велася стежка в спад,
туди, де за буття пишався сад.

30.
А від опусту річкою уподовж
шуміли верби давні й молоді
тому таємному, що десь під сподом
сидить справіку мовчки у Руді:
«Великий сад був пишний над болотом,
і там щороку з його по грудді
пожовкле листя гнала гола осінь,
аби він був принишклий на морозі...

31.
І смерть прийшла так само й деревам
від хуґи, що бряжчить об кочережку...
і ми побачили з весінніх плям
пеньки в траві і в верболозах стежку..,
Ох, буде й нам те саме, що й садам:
не дасть зима столітнього замешку
над річкою, у луговій красі,
де круглі, ніби місяць, карасі».

32.
Але Таємний як мовчав у надрах
так і сидів у дикій самоті,
і Вусті не було, неначе в Татрах
навіки стежка згасла сироті.
Лише на заході горіли шатра,
що сонце підпалило на путі,
та гуркотів опуст у очереті,
і скиглив хлопець сам на переметі.

33.
Давно з криниці напоїли скот,
за Тугаєві гори сонце сіло,
і підвели до зоряних висот
тумани сиві волохате тіло,
і в тінь Руда взяла, неначе в рот,
те дерево, що з берегів стреміло
і стовбурами блискало в простір,
щоб став гадав, що скалить зуби звір.

34.
Уже світилося у Чичок в хаті
із причілкового вікна на став,
і на воді, по темноті рогатій
від рям тремтіли назнаки хреста,
і журавель на тлі небесних хартій
у вилицях скрипіти перестав,
узнавши, що і в Господа закони
на небі без жаднісінької коми.

35.
А хлопець все сидів на місці тім,
де ниць нова лежала Навсікая,
і на худім коліні молодім
лежала в його книжка золотая,
а в лотоках. гукало щось: «Ходім
туди, де грається рибина зграя» —
і сльози бігли в його по виду
і в палятурку стукали тверду.

36.
Коли ж на хуторі у стражі первій
у калатушку дід закалатав,
а з-за Руди завили пси на стерві,
чорніші від нічної зграї ґав, -
схопився хлопець ввесь в напрузі нервів,
щоб не дивитися уже на став,
що проковтнув би неньку і домівку
і опрощення з ласкою довіку...

Прoясень:
Та болять ручки, та болять ніжки,
що зустрівся тяжко, що побачив трішки.

СОН

37.
Блищав із сволока на цвясі гас,
уже на сон укручений в оселі,
хоч і погойдувався раз-проз-раз
і окружалами водив по стелі;
і, на лежанці закипівши в час,
неначе камінь у пісок пустелі,
рядном укрита, тиха мов блакить,
дрімала мати вже не першу мить.

38.
І в запічку мішок з пшоном на клоччі,
і поцяцькований сріблом очкур,
і глечики, і деко, проти ночі
напоготовлені на припічку,
і мисник з давнини, але без порчі:
на міднім кільці і міцнім гачку,
уставлений мисками й тарілками
і писаними, з кришталю чарками...

39.
І з квітками вікно під рушником,
і стіл, неначе у новій сорочці,
і в нього з краю ринка з молоком,
і кухлик, певно куплений в цім році,
і добре вичищений ніж піском
в мілкій ріці на кам'янистім боці,
і паляниця без цілущки вже
на рушнику з питльованим коржем...

40.
І груба сторчова через господу
підряд з постелею на тапчані,
і цокання про сонце і негоду
годинника нічній дичавині,
і тягарець, похожий на колоду,
і ланцюжок і мухи в нім нудні, -
все, все трималося на самотині,
щоб не відлинув сон від господині.

41.
І Чичка молодий відчув ясну,
і надзвичайну, й непорушну тишу,
і дивну святість неньчиного сну,
що ним і зорі там себе колишуть,
де океанську хвилю голосну
ніякі бриґи піною не пишуть
і жадний звук з-під людської ходи
ще лунами не доліта туди.

42.
І, не торкнувши тихої вечері,
Свирид подушку взяв поцілував
у вузирі холодні й повнопері,
що може материн торкав рукав;
і за хвилину, не замкнувши й двері,
під свитою неповорушно спав,
і у лице безвусе юнакове
дивилося з вікна щось загадкове.

43.
І з мисником, від посуду важким,
та ще з вікном, де блискотіла зірка,
стіна підсунулася, ніби дим,
від груби до сінешного одвірка, -
і перед ліжком день і ніч твердим
на двір повстала добрим дверям дірка:
крізь неї став тремтів від карасів,
і хлопець на постелі звівся й сів...

44.
І вглядів: на Руді з-за осокорів
перед печерою, немов курінь,
палало вогнище під самі зорі
і від куща у став хилило тінь;
а з-між дерев, від довгих косогорів
лягали відсвіти на дно, в глибінь
тієї споконвічної безодні,
що тільки хмари міряють холодні.

45.
А карасі, в'юни і бубирі,
і коропи, линки і чорні раки
покинули і дно у куширі,
і стирчаки в вершині, і воряки,
аби в воді минути пожарі
ще червоніші, як на полі маки,
але, наткнувшися на береги,
хвостами збили піну навкруги.

46.
І виринуло ще щось серед ставу,
і швидко теж пливло до берегів,
де від палання піну золотаву
хитала риба перами хвостів.
Прибилося, взялося за отаву,
не скошену торік із-під кущів.
І упізнав Свирид свою знайому
з-під даху аґрономового дому.

47.
І підійшла вона до вогнища
сушитися, а може й на пораду,
вся в чорних раках, ніби у хрущах
з підводного, незрубаного саду.
І так, неначе літом із куща
вигонить сонце вогкість на росаду,
ясне палання й лускіт хворосту
на Вусті пару підняли густу...

48.
що, дим минаючи, ішла в печеру, а
Вустя розтавала над вогнем.
Нарешті, ставши аркушем паперу,
пропала з вогкістю у тьмущу-тем.
І все завмерло, хоч і без умеру
придавлене притаєним рублем:
і хутір в сутінках відпочивання,
і звуки ночі, схожі на зідхання.

49.
Не швидше перевозять черепком
маленькі діти «бабу» через воду,
як перебіг Свирид ставок пішком,
ні човна не жадаючи, ні броду.
І, вскочивши в печеру, мов на лом
наткнувся враз на тишу-прохолоду
і на якийсь далекий дуже блиск, куди
він ввесь і спрямував свій риск.

50.
І очерет, і трави білохвості
у підземеллі на боках росли,
й на стежці тліли жовті кості,
що звідусіль собаки нанесли;
і жаби у болотяній корості
там скручувалися в гидкі вузли,
і роси капали із стелі чорні,
полохаючи сутінки потворні.

51.
В кінці печери дротом за копит
від стелі висіла нога коняча,
а в цім, що був як помокрілий щит,
палала свічка лойова гаряча;
під ними скриня, повна білих свит,
обковами залізними добряча,
на скелю ту поставлена була,
що мала блиск такий, як і смола.

52.
І хлопець заклопотано помислив:
Коли геть-геть під вербами в ставок
і вогкість і хмарини сірі звисли,
і хвилі хилитають блиск зірок,
а Вустя мокра, хоч візьми та свисни
від розпачу в осиковий кілок,
то і нехай ця свита в неї груди
ховає з серцем разом від простуди.

53.
І нахилився швидко він до свит,
аж луснуло у молоденькій спині...
І постать підвелася під копит
із-за відчиненого віка скрині,
і так, неначе раптом закипить
з прокльонами гукання в булькотинні,
вона ревнула реготом: «Ага!»
І хлопця збила з ніг страшна вага.

54.
І стало все в хатині знов на місці:
вікно і стіл, і скатерка нова,
і гуки не гули вже, ані вісті
про казкою овіяні дива,
лише в Свирида, а не в сонця в діжці,
палала від гарячки голова,
бо з ліжка він дивився так очима,
немов колись Шевченкова Причинна.

55.
А по вершині ранок, стирчаки
і верби у воді між очеретом,
тугіші, ніж рожеві щільники
натоптані густопотоким медом —
всі сонцю до тепленької щоки
хилилися проясненим передом,
а їм за це в кожнісіньк9ім пружку
зринали ніжні котики в пушку.

56.
А на криниці кукурікав півень,
забувши навіть смітників журбу,
про те, що полетить не до царівен,
а на стару струхлявілу вербу,
і стане радісно там сонцю врівень,
і промине хмариночок плавбу
по золотім та по блакитнім світі
і без курей і червяків на смітті.

57.
А тумани аж сині порану
без руху гнулися з води до хати,
де вконтентовувала дробину
Свиридова сивоволоса мати;
і горобці скакали по тину,
але остерігалися злітати
в гущавину дзьобатих ненажер
де навіть півнів крик могутній мер.

58.
Лише в хатині тишу крили рядна,
і сон клонився в сон на деркачі,
ї свіжий діл, мов панночка ошатна,
тхнув мазанням, сказали б паничі;
і не одна із глечика принадна
жовтіла шкурка в топленій печі,
і крізь горшки та за високим глеком
з солодким печивом виднілось деко.

59.
І бараболя смажена, жива
на припічку була в накритій мисці,
щоб снідати вставала голова
сивіша від роси під ранок в листі,
де може думка, ніби кропива,
жалом держиться в мозку без користи,
так само, як і, в тин ввігнавши вісь,
без руху жадного стоїть ввесь віз.

60.
Не плач, не плач оганьблений юначе,
і вічну кривду, як земля й вода,
збирай у серце, у карнавку наче,
і бережи до страшного Суда,
і там її чи так, чи ні, одначе
помітить той, хто людям душу дав
і раз останній і найперший може
тобі на небі в горі допоможе.

61.
Щодня у серце били і моє
тверді монети людської уваги,
аби дізнатися чи вартість є
у йому для совєтського добряги,
який скотину в бойні продає,
а людську кров на хміль та шум до браги
для тих, що топчуть пишні килими
в «оперативних» закутках тюрми.

62.
Та я, закутавшися у кирею,
неначе Бог, мету у серці ніс,
що, підхопивши небо над землею,
поглянув зорями в долини сліз,
вважаючи, що з-під коліс грязею
ніде ніякий не добризне віз
і не затьмарить дивного склепіння,
що виросло із вічного терпіння.

63.
Але не спас мене цей шлях важкий
і в образі високої подоби, -
і в серці ятрилися виразки
від безнастанної глухої проби,
і виступали із-під них струмки
моєї сили на хустки жалоби,
бо все життя моє лише для ґрат
оцінував страшний державний кат!

64.
І я уже людиною із маси кричу
до матері старовини,
що розгубив не тільки всі образи,
а й ті місця, де виникли вони,
і вже зідханням однієї фрази
не кину їх над крилами луни,
де справедливість днює і ночує,
а правди знизу й досі ще не чує.


Прoясень:
І Бог людині дав стежки все прості,
а правді тій, що з неба, все горбаті й гострі.

ПОМИЛКА

65.
Ще не торкала сонця на лету
на обрії вербова в полі гілка,
а вже його промінність золоту
вікно ловило шибкою з причілка,
на скрині осяваючи товсту
велику книгу у крижмових пілках,
яку читав із шепотінням слів
Свиридів батько про чуму в ослів.

66.
І в білих вусах, ніби мичка проста,
і в сірому віччю з-під довгих брів
зміїлася тонка усмішка, гостра
і падала в борідку до крайків;
та кожного за серце взяв би острах,
якби її хоч трошки зрозумів:
така була у сумі безнадійна,
неначе зморшка в камені постійна...

67.
І лава, де сидів самотньо він,
свіжіша, ніж у квітні завірюха;
і носові знайомий нафталін
із скрині й витягненого кожуха,
що від нічних весінніх перемін
господареві був до дня за друга,
і зараз складений у добрий лад
покластися у скриню ждав назад.

68.
І скатерка на скрині вже святкова,
і паска у корзині, і плічко,
і бабка із озюмами чудова
присипана купованим мачком,
і десь заховані соснові дрова,
що пахли шкільним хором і смичком;
ваніль, кориця і святиня тиші,
і всемогутні пахощі ще інші;

69.
І на високім покуті, в кутку,
над розташовою щедрот на скрині
Спаситель у страшнім своїм вінку
похилений предвічній самотині;
і перед ним лямпадка на шнурку
незагасима у склянині синій:
від неї блиски в склі тремтіли два,
неначе двоє серць для божества;

70.
чебрець, безсмертник і пташині дзвони,
васильки і ромашки, і вуздик
повтикані підряд навкруг ікони
у шитий та в гаптований рушник;
і глиною замазані поклони
колишнім віхтем, що вже з двору зник,-
всі коми ці законів наших вусних
Степанові освітлювали усміх...

71.
І ніби ждали дзвона із села,
що сповіщає про страсті Господні,
яким би домальована була
картина, повна тугою сьогодні,
але з якої сповнені тепла
повстали б дивні свята великодні,
і в хаті цій під цокання хвилин
до батька пригорнувся б щирий син.

72.
І вніс рядно Свирид, подушку й свиту
і склав під жердкою на табурет...
Аж книгу відіпхнув старий розкриту
до бабки, що нагадувала мед,
і так, неначе власну панахиду
зібрався слухати на цей лиш мент,
почав слова казати з глумом, з болем,
який до згоди не веде ніколи:

73.
«Так що ж, мій сину, вже прийшла пора
женитися, одрізати окраєць?
шістнадцять років - це така гора,
що і не всякий переплигне заєць.
І мати наша вже хоч і стара,
і пожовтіла з горя, мов китаєць,
але ще швидко може й не умре,
і вас обох обійде, обпере...

74.
І я, хоч і каліка у законі
і людськім, і Господнім, так скажу,
бо ліву руку викрутили коні,
і я насилу нею ворушу,
але годити синові і доні
я матері завжди допоможу,
а Дід-Кіт, чувши ваші крики й шуми,
попроситься до вас у перші куми»...

75.
І стало хлопцеві занадто це:
він раптом, дико, обома руками
сховав обмінене своє лице,
і ввесь зайшовся хлипами-сльозами:
«Та врятував же я... бодай правцем...
Вона ж топилася під лотоками»…
І тріпотів від вибухів плачу
і кривди, і ганьби, і розпачу.

76.
І батько задрижав... і встав з-за скрині,
і швидко сина пригорнув собі:
«Прости не сивині в моїй чуприні,
а вибачай старій моїй журбі,
що не шукав спочинку в домовині,
ні скарбу найскарбішого з скарбів,
твоїм життям обрісши, мов травою
пень обгорілий літом над водою.

77.
Дня дощового народився ти
на землю пишну і тисячоріку,
а ввечорі гули очерети,
що ненька вже твоя глуха довіку.
А я з сіней дивився як брати
на місяці каралися без ліку,
і кров на землю не текла ніяк,
хоч вила й вічно - в ребрах по держак.

78.
І в матері для недруга і друга
мовчання стало в одповідь сумне,
і пальцями показувала вуха,
і «Бог», шептала, «покарав мене»,
і відвернувшися ішла напруга
до праці чи до сина, що не сне;
або ховалася у тінь за стіни,
або виходила в порожні сіни.

79.
А, відозволившися від робіт,
вона вклякала тихо до ікони,
і зазирала в потойбічний світ,
і діяла молитви і поклони;
а я в скарбу топтав холодний слід
то до волів, то наново до коней.
А пашу зводячи з мажари в схил
тремтів, щоб кров не бризнула із вил.

80.
А то колись ти забарився в школі,
чекаючи весінніх нагород,
а мати ждала, ждала і в тополі
дивилася аж на Бровків город.
Якраз і сонце спочивало в полі
і в сльози їй світило із висот,
але мені здавалося, неначе
вона у самотині кров'ю плаче.

81.
І ліг не дома, а на сіннику,
у тій воловні, що згоріла, спати,
аж чую я про Вавилон-ріку
хор великодній з церкви став співати,
і віл волові в темнім деннику
сказав, шепочучи, мов наша мати:
«По-людськи не промовимо цей рік,
бо слухає на сіні чоловік».

82.
І ревище зняли воли і вівці,
і заіржали коні в конюшнях,
а їм відповіли і в Сигнаївці,
і в Ташлиці і скрізь по хуторах,
неначе море закляті червінці
заворушило скрізь на берегах.
Нарешті в церкві і по селах стихло
віднесене у безвість ночі вихром.

83.
І я відчув розпечену зорю
посеред горла у горілій слині,
і те, що з серця вже не відпорю
своєї кревности смутній скотині,
і що ніколи не заговорю
по-рідному я з нею на спочині,
але чого? не скаже і вві сні
ніхто-ніхто тут на землі мені»...

Син
84.
Я, тату, теж таке щось почуваю,
коли іду Рудою через ґлід,
але оглянутися сил не маю
очима ясно на великий світ.
І знаю, що нічого серед гаю
ні серед дальних польових робіт
такого, що заріже, не побачу,
але тремчу, аж мало не заплачу.

85.
І знаю, що якби без копачів
я наскрізь прокопав Руду нагріту
і зрізав гай, і верби уночі,
і поколоти їх устиг до світу,
то не знайшов би схованих ключів
ні від гори, ні від її ґраніту,
бо темна таємниця світова
ключів від себе, мабуть, не хова.

86.
І все ж я матері про це ні слова
не промовляю, бо вони глухі,
але їм радісно рубаю дрова
і верби дуже мокрі і сухі...
І осоку жну в болотах коровам,
і в діжці буряки січу тугі,
і вранці гичку вергаю з городу,
а потім з відрами біжу по воду.

87.
Але чи хто щасливий був такий,
як я в хлівці старім, на трухлій дошці,
коли в їх сльози у волосинки
котилися на скронь по теплій зморшці,
«Та не натоптуй повно в ряднинки»,
коли казали, «бо потрудиш кості,
бо ще, гляди, підвередишся ти,
не набирай багато ваготи»...

Батько
88.
А я кажу, дитино, може й вистиг
твій розум знати, хто живе в Руді,
якщо вже почуваєш в думах чистих
безпомилково щось там при ході,
але тобі про це не буду гризти
тривожні почування молоді.
Та ось дивися: я старий і сивий,
а говорю, що справді ти щасливий...

89.
І потребую я тепер скарбів
тебе і в університеті вчити,
бо люди вийдуть не з багатіїв,
а з нашої козацької вже свити...
За Гострою Загатою є рів
розсунутий дощами та розмитий:
там, кажуть, гайдамака, Книш, на дні
червінці закопав у казані.

90.
І взавтра вранці відведи корову
до Пугача Андрія у загін,
і Дідові-Котові стань на мову,
аби свої штилі залізні він
напоготовив та й ішов до рову,
коли ударить Одіянський дзвін:
його з святою бростю будем ждати
у полі біля Гострої Загати.

91.
А зараз, сину, ти надвір піди
і поторкай у лікоть неньку тиху:
нехай сніданок подає сюди
і ту горілку, що сховали в кригу»...
І хлопець вийшов з радої ходи,
ну, а господар знов грубезну книгу
потяг до себе і за скриню сів
і затулив сторінку про ослів.

Прoясень:
І їздять жевжики завжденно кіньми,
а хазяйки волами.

ДИЯВОЛ

92.
Сидів за хатою на спризьбі Дід-Кіт
і вузлик тяг зубами з постола,
а долі на мішку, йому у підкіт
лежала шевська шмульгана смола,
і колодач придатний і на підкіп
на Україні сонного села,
і наконечники, і щипці куці,
що в панській кузні ждали революцій.

93.
„Добридень", привітався Чиччин син:
„Чи Вустя аґрономова не вмерла?"
І кропива з сердечних глибочин
йому обличчя зашаріле втерла.
А він же мав тому із п'ять хвилин
статечні батькові слова у нервах
і, отже, висловився про той вплив,
що в серце позавчора засвітив.

Дід-Кіт
94.
„А з нею, кажеш ти, напарубочив
і дурості, і горю на гаразд...
Я бачив із-за сніжаних обочин,
як дівчина пручалася на ряст".
Ніде ще так добро і лютий злочин
не сходилися у такий контраст,
як слово неуважне в односельця
із правдою Свиридового серця.

Свирид
95.
„Та я ж її з води на греблі спас,
і ніс через пеньки по всяких звальках"
І тишею дихнув байдужий час,
і хлопець зблід, неначе з воску лялька.
Дід-Кіт
„Ото диявольський дороговказ
її заводить швендяти по бальках:
бо там, де круча, там, де глибочінь
вона блукає навіть і вночі.

96.
А з Вустею стається щось непевне,
скажу тобі, Свириде, не в ганьбу:
Коли суботи вербної проз мене
дівчата квапилися по вербу,
я вирядив за просо вже зелене
очима сонце під нічну габу,
й несу старечу в калатушці втому
помалу до 'ґрономового дому...

97.
Аж чую раптом над собою гук:
„Погляньте, діду, я вже над гріхами!'*
Я з переляку із-під сосни гульк:
стоїть вона на виводі ногами
і віник мій з тонесесеньких рук
пне до зірок, не вкритих порохами,
й вигукує: „Я відьма й до відьом
лечу на Лису Гору помелом!"

98.
І подерев'янів я ввесь від жаху
і в жилах закували ковалі...
І вже не знаю, як вона із даху
зі мною стала поруч на землі,
лише кажу, що на таку розвагу
не важаться і хлопці взагалі...
І Бога не шукай в душі козачки,
бо там нечисті б'ються навкулачки".

Свирид
99.
А в школі кажуть нам: „Чортів нема"
та: „Вірте мікроскоповому скельцю"...
Дід-Кіт
„А я кажу, що школа ваша - тьма
ніде ще не одуреному серцю...
Бо скрізь лютує лютий сатана,
шукаючи добра собі для герцю:
серед пустот і за окропом рік,
де землю в камінь денний час запік,

100.
і там, де разом вішальник з харцизом
у гріб незапечатаний поліг,
і там, де в ямах з попелом та хмизом
від хльорок діти догризає гріх...
І скрізь за селами горою й низом,
де від коліс та від тваринних ніг
лежать і без хрестів, і без дернини
гроби на кладовищі серед глини...

101.
Але, коли вночі гуркоче грім,
то хтось виходить на свої менини
тягти сучок на цвинтарі старім
із вішальникової домовини,
і з паскою на рушниці однім
його сім років святить без родини...
А потім, вибивши в сучку тім дно,
всю невір бачить, ніби у вікно.

102.
І батько мій, Юхим біловолосий,
з таким сучком носилися завжди.
І раз в неділю, ще не спали й роси,
пішли набрати в березі води...
Аж їм назустріч через довгі лози
плигає велетенський пес рудий...
Вони мерщій сучок до ока рогом -
і впізнають польовика старого.

103.
І руки кинули на знак хреста,
старому характерництву нівроку,
тай вирвали у пса шматок хвоста
умочений у копанку глибоку...
І зашуміла осокою мста
аж під човни до Симона в затоку,
а польовик пропав на всі кінці,
лишивши збитки в батьковій руці.

104.
І дома бісів хвіст у полотнину
закутали мій батько уночі
та й почепили на стару дротину
сушитися на дідівській печі,
аби ним з люльки сажу та печину
в кутку витрушувати в рогачі
і мати кожний час святу нагоду
з приємністю гадати про пригоду.

105.
Та гицлів кіт, ласун до карасів,
там скоромину і сприйняв до нюху.
І геть до волосинки хвіст із'їв
підземного, невидимого духу...
І сам пропав у Костя в дерезі,
немов страшну заносячи недугу...
І стали сподіватися з Руди
собі ми в двір великої біди.

106.
І в Рохмистрівку батько по сопілку
поїхали для мене на базар,
а свій сучок забули на причілку,
і разом з ним і чорну силу чар.
І на торговиці пили горілку,
аж поки місяць не зійшов з-за хмар.
А потім запрягли бичечків пару
і рушили помалу із базару.

107.
Та й проїздять вони проз купу віт
біля Курносенка на сінокосі,
аж там на їй сидить наш сірий кіт
з пташиною пір'їною на носі...
А місяць з неба світиться в похід
у кожній лютій снізці і в занозі.
І батько кажуть з воза до кота:
„Додому, кицю, вже пора свята".

108.
І він мерщій з гілляк тих плиг до батька!
Так не плигають навіть і хорти,
бо геть биків прошибла лихорадка,
і стали мукати вони й хропти.
І душу батькові хоч із достатка
"колись навіяли очерети,
та тут з улесливого голосочку
у їх злетіло: „Кицю мій, коточку!"

109.
А кіт мій шерсть роздувши, наче дерть,
та з-людська й проказав: „Еге, коточку!"
Бики ревнули, бо почули смерть
і закривавлену її сорочку...
Злетіли батько з воза шкереберть
і мабуть простяглися не в пісочку...
А віз летів на Матусівський шлях,
немов скажений по нічних полях.

110.
А батько бігли навпрошки межею
до місяцем залитого села,
радіючи і серцем і душею,
що вже не буде воза ні вола,
зате ходитимуть вони з ріднею
стежками теплими добра і зла
і бачитимуть небо, сонце й зорі
і золоті хрущі на осокорі.

111.
Коли женеться їм напереріз
волами білими уже від піни
без колеса в задку проклятий віз,
канави обертаючи в руїни,
а в передку на задніх лапах біс
без жадної пташиної пір'їни,
такий і велетенський може, як
тепер Мусій Антонович Третяк.

112.
А вслід страшна й велика тінь іскриться,
така велика і густа така,
немов напівзруйнована дзвіниця,
де дзвони сплять на схилених гаках,
і в міді сон їм споконвічний сниться
про птаха, з лука вбитого крука,
що у Пилата крякав на карнизі,
коли спав воїн на Христовій ризі...

113.
І, порівнявшися із батьком, він:
„Еге, коточку!" на ввесь степ гуконув...
Аж завищали батько навздогін
несвіцькому видовищу такому,
тоді, коли воли з усіх колін
у далечінь летіли невникому,
а в передку під місяцем звір-кіт
стояв і скалив зуби на ввесь світ.

114.
І батько, душу здавши Божій Неньці,
чвалали в ґлід на цвинтарі густий,
де спочивають вічним сном младенці
і піднімають з-під землі хрести.
І затихав холодний жах на серці
у їх від місяця і самоти,
де западаються гроби і квіти,
і разом з ними в листі червосвіти.

115.
Коли це враз над ними знов захріп:
„Еге, коточку!" невблаганний голос...
І батько повалилися на гріб,
неначе скошений косою колос,
а з-за хреста звір вискочив в окіп
туди, де поле громом розкололось, -
і про воли і віз таємний звіт
заніс під землю дивовижний кіт.

Свирид
116.
Нехай же доля буде їй гробацька,
по неї не піду, коли таке...
Дід-Кіт
Я, сину, слів твоїх не вчув зненацька:
у мене вухо стало шкарубке.
Свирид
Та то... Казали батько гайдамацька
є в полі кладь... а коплище гребке...
Щоб ви прийшли з штилями до Загати,
як стануть на Діяння в дзвін скликати.

Дід-Кіт
117.
„Га-ра-зд... А щоб не налякала ніч,
коли попід церквами вгнеться обрій,
я дам тобі одну дивезну річ,
угодну Богові й людині добрій"...
Пішов... Тай виніс і огарки свіч,
і з борони зубок важкий у торбі
помазаний оливою на те,
аби іржа не сіла на святе.

118.
І дід казав: „Великих тридцять років
сучок настромлений був на зубок,
у скрині зберігаючись глибокій
під купою кожухів та свиток...
Від нашептів та від відьомських вроків
міцніший був від кутих колодок.
Бери ж його в святому добрім ладі,
та йди шукати безборонно кладі.

119.
Із речі кожної злетить пилком
облуда, що дало смердюче пекло,
коли її поцілиш ти зубком
чи близько коло себе, чи далеко:
похилий дід з осиковим кілком
посиплеться червінцями над глеком,
ну, а кривий замурзаний коваль
гребне у степ чортякою, на жаль..."

120.
Та тут з огарками і постолами
Свирид нечемно залишив Кота
й побіг через садки стежками
туди, де хвиля греблю хилита.
А дід, побачивши таке, руками
почав і очі терти і вуста.
І, взявши всі потуги причандалу
у хату почимчикував помалу.

Прoясень:
Якщо він не розбере Отченашу,
то казки йому розповідай.

ПЕКЛО

121.
За Гострою Загатою вночі,
в канаві ще з торішньою травою,
штилями шили ґрунт два шукачі
захоплені турботою важкою.
Але ніде залізні обручі
не цокали, зачувши довгу зброю,
лише по небі у далекий лет
летіли зорі з мітлами комет

122.
Нарешті в штиль Свирид рукою дзенькнув,
і проказав: „Є щастя, а хоч гріх"...
До нього став і Дід-Кіт помаленьку,
й на штиль тривожними грудьми наліг
і, під землею мов свою стареньку
побачивши, здавив блаженний сміх.
А далі й проказав: „Христові Свята,
та тут же гайдамацька кладь заклята!"

123.
І навхрест на закляту кладь штилі
поклав під зоряною висотою,
і швидко обсипати по землі її
він бростю розпочав святою,
мовляючи: „Пекельні сили злі,
розсиптеся на пил самі собою,
нехай від ваших світових облуд
народна праця стане вільна тут!"

124.
А на могилі в зоряній заграві
Степан лежав під цей таємний гук
й на все, що діялося у канаві,
дивився з двох під бородою рук;
але у відповідь копацькій справі
не ворушився в нього жадний рух,
і шапка удавала волохата,
що сам це гайдамака, Книш, на чатах.

125.
Нарешті на могилу вийшов дід
і мовчки ліг на північ, до Росєї,
Степан же, не питаючись, на схід
лежав у чорній, наче ніч, киреї;
прийшов за дідом і Свирид услід,
і, думки теж не кажучи своєї,
при боці в батька ліг... і сумно всі
немов чекали інших голосів.

126.
А в Буді, в Рохмистрівці, в Санджарівці
та ще в Макіївці і в Ташлику,
і в тихій Шполі, і на Сигнаївці,
і за Цвітковою у В'язівку,
і на скелястім Тясмині, в Тернівці,
мов на осиковім старім пеньку,
у тиші вогкій, весняній, урочій
світилося з церков посеред ночі.

127.
Бо кожная душа в таку добу
не спить від подиху якоїсь волі,
забувши цілорічну боротьбу
за хліб та сіль, і може й усміх долі,
і душу гарячішу за клятьбу
держить у церкві, у лямпаднім колі,
аби жаркіше сяли ставники,
як дочитають до хреста дяки...

128.
І пекло щоб з'явилося на очі
у церкві людям на єдину мить,
де круглі обрії, неначе ночі,
димами заклубочують блакить
і зупиняють голоси і корчі,
і лускотіння тіла, що горить;
де сплять висоти, мов забуті ґрани,
і бачать в сні холодні океани.

129.
А до висот, на сто сот миль чи ні,
із центру радіюсом на всі боки
круті стежки блищать по бочині,
напоєні мовчанням замороки;
по них сповзають хмари сірчані,
із-під яких пливуть смердючі стоки
і аж внизу чадний ховають рух
в розвернуту, бездонную діру.

130.
Геть вся поверхня вічної в'язниці
червона, ніби губи грішних чар,
і ряд за рядом крутяться кабиці
по ній розгонистим ґвинтом до хмар.
Всі казани в землі. Над ними з криці
триноги вкопано в масткий нагар,
з яких в ланцях за кожну ногу голу
звисають люди головами в смолу.

131.
А з-під землі лихий вогонь кінці
свої жене по казанах боками
й при кожнім гріє на важкім стільці
сліпого вартового, ніби камінь,
який придавлює гроби мерців
єгипетських під нільськими пісками.
І мученики висять без пригод,
занурені в казан лише по рот.

132.
І всім їм незчисленним, міліонним
з триногами для задубілих ніг
та ще й з простором мовчазним, червоним,
і хмарами червоними, мов гріх,
де не почути грому, ні ворони,
що може сісти сірому на ріг -
ніщо, крім дзюркоту смердючих стоків,
не будить тиші в пеклі цім безокім...

133.
Та ще аж там... на щонайглибшім дні,
від прірви сточної не більш як гони,
куди найгрубші брили кам'яні
дав мармур світовий на діл червоний,
і де крицева куля сатані
лежить замість всесвітньої корони,
така і на великість і на стан,
як Самгородський копаний майдан,

134.
від котрої розпечено й підлогу
так, що аж іскор сиплються мірки,
в якій Люципер ссе свою тривогу
і волі жде бездоннії віки, -
то там... то там клепают на всю змогу
могутньої надлюдської руки
над вухами його без відпочину
старі чорти і без життя й загину,

135.
щоб розвалити муку коронну,
що виросла із заздрости та звади,
і випустити ще раз сатану
на світ до всемогутньої облади...
І щойно щілину хоч би одну
позначать молотів тяжкі упади, -
Як скрізь у передсвітню ранню-рань
аж від Карпатів по ріку Кубань,

136.
із сховищ вибігає кладь заклята
в облудах людських і таких істот,
і проти світлого блукає свята
там, де пустиння поросло в город,
аж доки до „Христа" при царських вратах
дяки не дочитають з книг та нот,
а дід священик на амвонних східцях
не скаже в гук: „Замки, замки залліться"!

137.
І криця в пеклі знов на сатані
збігається у гуркоті судомнім,
і з молотами демони на дні
здригаються, упавши, непритомні,
і б'ють лютіше жалами вогні
по всій червоній велетенській домні...
І в неї знов з самісінького дна
реве безумно в кулі сатана.

138.
А кладь заклята, вчувши цюю драму,
блукання темне кидає своє
й біжить назад ще у таємну яму,
де пліснява іржу й сучки жує,
але, на брость святу з нестяму
наткнувшись, грішми чистими стає,
і блискає в густій траві з росою,
аж доки хтось не доторкне ногою.

139.
І враз від хутора почувся крок
з-під людської тоненької облуди...
І хлопець стиснув з борони зубок,
аж помокріли в нього й пахви, й груди,
і ґудзики злетіли з петельок
без кашлю і раптової простуди;
але і воїн так не йде у бій,
як вирушив школяр на зустріч їй.

140.
А старші навздогін йому без слова
дивилися, немов своїм літам,
бо доля щасна, доля юнакова
не засміється радісно дідам.
І ось облуда ждана та казкова
стоїть чогось, хитаючися там,
і хлопець кидає перед собою
в обличчя їй важку іржаву зброю.

141.
І вслід галаснуло: „Рят-уй-те, ґвалт!"
Неначе вже знайомий голос Вустин..
І від тополь і білосніжних хат
розлігся відгомін щироковустий...
І ще видніші стали у сто крат
хати і тіні, і досвітні згусти.
І впала в вилазку аж унизу
заклята кладь до Костя в дерезу.

142.
З ліхтариками, прибраний і вмитий
на вутреню пасхальну йшов народ,
але, почувши крик несамовитий,
бігом до Костя рушив у город;
а степ, Чумацьким Шляхом оповитий,
з могилами похованих дрімот,
держав за кожную Свирида ногу,
що важко споглядав нічну тривогу.

143.
„Ходім додому швидше відсіля",
почулося із-за плечей, „мій сину,
бо чули наші дідівські поля,
як ми злякали людськую дитину"...
„Але чого це батько без штиля?"
Свирид не ту, що треба думку кинув,
і разом відійшли туди вночі,
де з хутора кувавкали сичі.

144.
Чи знаєте ви тиху й великодню
та ще й безхмарну українську ніч,
що ронить зорі через Рось холодну
церквам в огради, повні людських віч,
щоб з ними з кошиків на всенародню
світити радість років і сторіч
та ще з тих риз, що носять ієреї,
іскрити та ясніти теж на неї?

145.
Ту ніч, що глянувши в церкви з-за гір,
від щастя нашорошившись і ляку,
схиляється у степовий простір
аж до кленового в степу байраку:
чи вже знесли вітри з озер та нір
і кригу ріками, і сніг, і мряку,
і чи з бруньок порозгортався лист,
аби зустріти солов'їний свист?

146.
Ох, ночі ви не знаєте тієї,
що з зорями над ріками іде
і розкидає їх, немов лілеї,
скрізь на поля, ліси і на людей,
але й сама на схід до однієї
схиляється у полум'я бліде,
щоб димом жовтим знятися над долом
і догоріти в Бога під престолом...

147.
Бо соловей не проспівав з дерев,
а десь у націй з кам'яного споду
зірвався дикий і останній рев
на вольну волю з нашого народу...
Ніколи так не рів із клітки лев,
згадавши пальму, Африку й свободу,
хіба що десь у пеклі аж із дна
реве так само з кулі Сатана!

Прoясень:
Коли твій приятель говорить дуже вже багато, то він напевно
хоче в душі сховати те порожнє місце, де колись совість була,
або бажає заглушити стурбоване сумління. Врятуй його від слів,
бо він страждає.

БОГ

148.
На вкритій скатеркою давній скрині,
закованій з ріжків у грубу мідь,
й на сонцем запахущій полотнині
свячене чарівну творило хіть:
з озюмами засмаглими в шкурині,
напоготовлені заздалегідь,
скибки смашної паски в білій мисці
аж розсипалися в кришки злотисті.

149.
А в другій, кращій за блакить ріки,
з зубцями жовтими у вінцях білих
і крашанки, і всякі писанки
і рисами, і фарбами рябіли;
і різане плічко, і вишкварки
із миски межигорської пахтіли,
де чорний перець, розімлівши, зм'як
і в ніздрях дратував найтонший смак.

150.
Розговівлялися в смутній родині
тривогою засмучені серця:
сидів старий з одного краю скрині,
а господиня з другого кінця,
а на середній соняпгаій частині
не тінь гнучка й тоненька з деревця,
а син хилився квітом жовтосоким
туди в вікно, де журавель високий.

151.
Заправлені і зіллям з луговин,
і березовкою... Та що й казати?
З горілкою і тиква, і графин
стояв перед господарем мизатий,
були чарки і келішок один,
зготовлені сповновища зазнати,
колючішого і над колосок,
що хилить остюки в жнива в пісок.

152.
Та сонце з-за горба, і з-за криниці
відбитком сяло у вікно з ставка,
і, ніби із багряної живиці,
просвічувало вуха в юнака,
і враження робило у світлиці
що кукла за столом без язика –
і паску, і чарки, графин і келех,
і все тримало в блисках невеселих.

153.
Бо говорив господар слово так,
неначе тількищо поклав у банок
замість червінця погнутий п'ятак,
і закладає гірко на останок:
воли і вівці, хату і вітряк,
і Вустин крик, і ввесь пасхальний ранок
з таким чуттям, що на життьовий кін
без слави доброї поляже й він.

154.
А великодні аж співали дзвони
про перемогу серцю дорогу —
про те, що в пеклі сатана червоний
закований у власную жагу,
і геть могили, степові амвони,
позводилися у блакить тугу,
а з них, неначе ієреї дикі,
кричали дзвонам щось орли великі...

155.
І все пливло в єдиний ранній гук
понад ярами, по небесній смузі,
але не заглушало в слові мук
споріднених вночі рожденній тузі:
Батько
„Коли коса сприсала з дужих рук
на скошенім від жита й гречки прузі,
а ввесь покіс в'язався у снопи
і клався в господарський лад копи, -

156.
косар над ними клявся у просторі
найменший сніп віддати у казну,
але зимою витягав з коморі
всю працю ту, що вистраждав без сну…
І для писання російських історій
він бодню відчиняв колись масну
і, колод ач діставши у халяву,
із дому йшов на муку та неславу.

157.
А кров стираючи з колодача
злочинно-комісарську у байраці,
співав ту пісню, що із-під бича
татарського співали наші бранці:
„Немає в світі правди"... Бо свіча,
аби її знайти, погасла в націй,
і скрізь неправда правдувати вже
і хитрощами стала і ножем.

158.
А дізнаючи мук в Чеці під катом,
на цементі, у дикій самоті,
він звав того харциза рідним братом,
що погибав з Ісусом на хресті,
і чув слова: „Сьогодні будеш рядом
зі мною в ангельськім, святім гурті!"
І гріб здавався лебединим пухом,
і умирав косар з пресвітлим духом.

159.
І хай не Бог Ісус, але шахрай,
що обманив людей на заздрість Кремлю,
і люди, мріючи про вічний рай,
ідуть лише перетлівати в землю,
та інші ті, що їм кладуть „прощай"
на домовину всім нову і древлю
і далі віритимуть знов і знов
у нецесвітню правду та любов.

160.
Бо той „шахрай", що дався умирати
на людських неоплаканих кістках,
аби лише людині мрію дати,
що здоланий загине смертний жах –
могутніший над сурми і гармати
і вчора, і сьогодні, і в віках...
І через те кажу я: „Милий сину,
Христоc воскрес від нині й до загину!"

161.
„Воістину"... Озвався тихий син,
і обнялися тричі аж, посполу...
Звелася й мати, ніби на загин,
або неначе тінь якась із долу,
і Чичку, чоловіка, раз один
поцілувала безгомінно в полу
та й сіла знов, тримаючи в віччю с
трашний, невиплаканий блиск плачу.

Батько
162.
Ось бачиш, сину, втратила і розум
від горя наша мати й глухоти
і пристромила потайним занозом
свої і спочивання, і труди...
І кожний день з невільницьким нервозом
вона працює, ніби для біди,
і христування, бач, зі мною нині
у неї вийшло гірше, ніж в рабині,

163. І правди Господевої якби
із Галилеї нам не заясніло,
що застує собою і гроби,
і ту черву, що точить мертве тіло,
то мати б скам'яніла від журби,
неначе африканський сфінкс над Нілом,
в якого, кажуть, світиться в очах
завжди розпука і таємний жах.

164.
Заможні люди в книгах і в металі
глядять Голгофськую старовину,
аби так само, як діди, і далі
свої серця складати у труну,
але чекісти в бідних, мов коралі, —
і Бога відняли і сатану,
і стала й смерть у нас така плюгава,
як і життя і вся його неслава.

165.
І через те кажу я знов і знов:
„Христос воскрес водою і землею,
і щоб ніколи неповинна кров
нігде не впала й краплею своєю"...
І батько неньці з покуття зійшов
ушанувати давній звичай з нею,
але вона, йому немов на зась,
ниць до ікони раптом простяглась:

Мати
166.
„Від всього серця і страждання, Боже,
я дякую тобі, що в мене син
уже робити й сам на себе зможе
і не похилиться нігде під тин...
І батько ще такий, що допоможе
і працю мати й радісний спочин
і в ці часи, коли в нічних загравах
В річки біжить кривава наша слава...

167.
І я благаю, а не переляк,
прийми мене у тихе царство блага,
бо на твоїй землі мене аж так
побила і недуга, і зневага,
що вже не знаю: що я, чи будяк,
а чи дурна вівця в дурних ватагах,
як справді не належу до тих душ,
що першим словом обминає муж"...

168.
І враз у неї подих вільний сперся,
так само, як людину б'є правець,
і тільки гук у чоловічих персах
повстав од вражених раптово серць;
та ще в годиннику ішли колеса
і цокав попід ними їх взірець
туди, де голосив цвіркун з-за скрині,
полохаючи тишу у хатині.

169.
І положили господиню вдвох
на піл, в постелю днем святим урочу:
„Нехай між вами тут побуде Бог,
а я мерщій до фельшара доскочу,
і вже аж потім, після всіх тривог,
розговівлятися з тобою кончу"...
І шапку взяв і в рогачах патик,
і тихо з хати сивий Чичка зник.

170.
Утомлений турботами нічними,
Свирид куняв у матері в ногах,
а лутки, і вікно, і ставні з ними,
й засвічена лямпадка у богах,
і скатерка з наїдками смашними,
і соняшне проміння у чарках
хиталися від подиху, неначе
в душі недужій видиво гаряче,

171.
яке тремтливо-ніжно бачив він,
що не дзвіниця у і селі, а колос
стоїть в ограді посеред руїн
ще вищий як стара без ґанку волость;
і висить в остюках на кільці дзвін,
а з нього сумно тужить Вустин голос,
але з хатів ніхто, ніхто не йде,
аби почути те, що дзвін гуде.

172.
Лиш гомонить у відповідь музика,
здається, скрипка з хмар через поля,
про те, що Вустя виросте велика,
і вродиться у неї немовля,
то буде і глуха, і без'язика,
неначе восени важке гілля,
що під дощі кінці свої схиляє
і плаче-тужить над нещасним краєм.

173.
І з матір'ю Свиридовою вдвох
обнімуться на Паску вже навіки,
бо їх ніколи не забуде Бог,
коли забудуть серцем чоловіки...
І сльози бігтимуть, немов горох,
і в Усті, і в старенької каліки.
І жаль було йому жінок і в сні,
аж краплі бігли із очей ясні,

174.
такі, як чисті ріки в білих селах
чи в рогозі джерела при Руді,
що ними листя осінь невесела
жене у мертве царство по воді,
аби весною верби знов і зела
струмкам шептали, сповнені надій,
що все життя у нескінченнім русі
таке ясне, як і в юнацькій тузі.

Прoясень:
Коли маленька дівчинка, вранці вставши, в розмові з своєю чутливою матір'ю почне заперечувати, нехай мати зупинить свою мову і поможе дитині говорити досхочу, бо дитина хвора і слова їй стануть цілющим ліком.

КОХАННЯ
175.
Свирид щоранку скрізь будив горби
луною кроків з нерозкритим томом,
то знов на греблі він, біля верби,
сидів і в став дивився нерухомо,
аж доки батько не гукнуть, аби
прощався в лотоках з ревучим громом
та йшов обідати. І швидко так
аж обмінився бідний неборак.

176.
Але, коли йому в десятилітку
було на понеділок треба йти,
він полетів на греблю в дику квітку
привичної своєї самоти;
аж там і дід, перед опустом сітку
закинувши, зорив в очерети,
а вглядівши Свирида серед смути,
покликав сісти й новину почути.

ДІД-КІТ
177. „Уже в лікарні Вустя за селом,
при ній і мати, доглядати, видко.
Від нас поїде теж і агроном
служити в Рохмистрівку, кажуть, швидко,
бо доля ним крутнула загалом
так само як твоїм свинило зшитком"...
І зблід Свирид і похилився вниз
і міцно руку до чола притис.

Дід-Кіт
178.
„І на Великдень сповістила вранці,
аби везти їх дівчина крива.
Лежала Вустя на низькій лежанці
якась чудна і ніби аж нова,
і вкутана у білі обвиванці
була її прегарна голова,
і ковдра тонкошерста та зелена,
її вкривала щільно по рамена.

179.
І в ліжку побивалася вона:
зривала ковдру і про щось кричала,
і попід сосною пливла стіна,
неначе шляхом курява піщана,
що Києвопечерська давнина
колись назустріч віяла прочанам.
И нарешті дивовижний супокій
у неї вияснився з довгих вій.

180.
На килимі з краями в жовтих стрічках
тужила тихо мати за столом,
а Вустя говорила: „Чорна свічка
мені пече страшенно у чоло...
ще гірше як на пасіці із вічка
у мозок цілиться кінцем жало...
Линіть на неї свіжою водою,
нехай не світиться передо мною"...

Мати
181.
„Моя дитино, це турецький мак
розквітлий за ніч, Богом запевняю...
Але, коли тебе турбує так,
то я його мерщій під стіл сховаю"...
Вустя
„Мене морозить, мила ненько, пак,
і квітку через те з чужого краю,
теплішу ще як сонце по дощі,
тихенько притуліть мені до щік"...

Мати
182.
„Моя дитино, мак тебе нагріти
не зможе, бо холодний він і сам
так само, як і великодні квіти,
що кидає весна своїм лісам,
де скрізь лежить трухлиння й червосвіти,
і на гадюках світиться роса,
де комашня біжить у кожну нору
і тягне тріски через пні та кору"...

Вустя
183.
„Ге, мамо, в Бога у густім бору,
що з його й зорі йдуть у ніч старезну,
і сонце виходжає тихо в рух
на Чигиринську путь середохресну...
Ге, мамо, в Господа, коли умру,
напевно вже ніколи я не змерзну,
бо там не тільки вдень, а і вночі
тепліше ще, як на якій печі ?"

Мати
184.
„Ох, бідна і нерадісна дитино,
тебе в лікарню відвезе ось дід
і, підчунявши, у мою хустину
запнешся знов, готуючи обід, -
і гонор свій без краю, та почину
пошлю пишатися на людський рід,
що маю я собі за помічницю
з руками золотими чарівницю"...

Вустя
185.
„Ні, рідна мамо, я умру уже
і Господа прохатиму в просторах,
аби мені простив за те лише,
що до Свирида я була сувора,
і що, заквітчавшися шпоришем,
дивилася в криницю позавчора...
Бо жаль мені: чого я з ним
тоді не захлинулася у тій воді?

186.
Але коли б Господь над нами чати
держав у дуже дальній далині,
неначе із кожнісінької хати
в селі його ікона на стіні,
і міг би так мене не помічати
на небі у селянськім убранні
та ще й у шпориші і без вуздиків
на лютім вітрі, і без черевиків, -

187.
тоді б я перед ним упала ниць,
і плакати й тужити в довгу осінь,
аж доки оком перелетних птиць
не вглядів би у мене ноги босі...
Але чого в яру, на дні криниць
вода не мерзне навіть на морозі?...
І чи Господь мене простить за все,
чи снігом глибочезним занесе?...

188.
Ні, ні... мовчіть, бо буде дуже журно.
А щоб Свирид не думав у яру,
що так собі, легесенько і дурно
від випадкового харциза мру,
то я йому листом про все культурно
із серця слів багато наберу...
Подайте ж, мамо, швидше без вагання
геть все, що треба до листописання:

189.
паперу аркуш і старий Кобзар,
і з прискринку мого коверту в квітках,
і з мухою маленький каламар,
що ще тоді його заткнули тітка,
коли ліпили чарівний ліхтар
у птицях, зайчиках і в сухозлітках,
аби в Страшний Четвер було вночі
найкраще полум'я святе свічі...

190.
А ви, мій діду, станьте над опустом,
та шпоришу мені нарвіте там"...
А я й кажу: „Його і в нас є густо
під парканом аж до торішніх ям,
і свічку ставте перед Злотовустом,
бо відти принесу з ряднину вам"...
А Вустя й каже, що їй треба з мосту
отого зілля тільки пучку просту.

191.
„Нехай же буде у господі цій
і воля Божа і моєї крихти,
ще поки ви на мене і курці
не тюкаєте з берегів старих тих:
бо хто ж то все таки наприкінці
звалив її, аби на смерть постригти?"
тужила аґрономша у рукав,
і я пішов і шпоришу ввірвав.

192.
Вона ж лише і дві, і дві стеблині
взяла з принесеного шпоришу,
і першу половину в лист на скрині,
а другу вкинула в якусь діжу.
І з зіллям лист на правій литці й нині
в немазаній халяві ще ношу,
аби тобі віддати прочитати
смутні слова недужого дівчати.

193.
І вже не знати, як з халяви лист
потрапив раптом в руки небораки,
бо знявся вихор і простягся свист
від греблі аж до Тугая в байраки.
Свирид схопився, і хоч і пурист,
але покинув діда без подяки.
І за хвилину, може точ-не-вточ
аж за ставком читати сів під корч.

Лист
194. „Пишу і слів, і крови я замісом,
бо вже до віку не побачу вас...
Діянські зорі висіли над лісом,
коли минала Костів перелаз...
Аж бачу, світиться в руці залізо,
і руку він підняв на мене враз...
І я тепер лежу, радію й плачу,
що може Господа в раю побачу...

195.
І в його попрохаю щастя вам
за те, що витягли мене із ставу,
а душу, то нехай мою чортам
віддасть опришкувату і лукаву,
і я терпітиму довіку там
без стогону і муку, і неславу,
якщо ви шпортну паристий лік
на пам'ятку подержите хоч рік".

196.
Про що кричали у вершині крижні
коли останній прочитав рядок,
і батькові слова згадав колишні,
де за порівняння було „пеньок",
коли і лист, і шпоришеві стрижні
в дупло він клав до жаб та ящірок,
й, поцілувавши тьму в дуплі ротату,
пропав у яр з риданням: „Тату, тату?"

197.
Поглибшав став, і від тополь і верб
вечірні береги темніші стали,
і місяць, золотий без ручки серп,
поволі плив на водяні квартали
аж очерет від здивування стерп,
піднявши китиці під обрій талий,
що рухався у яр з нічних дрімот,
не хилитаючи кущів ні вод.

198.
Про що кричали у вершині крижні
і мріючи заглиблювався став,
як дід на хуторі ще й біля вишні
полою тер і вочі і вуста,
і сяли місячні дві іскри пишні
на грудях в нього з мідного хреста?
Про що кричали крижні невеселі
під жовтим місяцем нічній пустелі?

199.
Чорніли криниці і журавель
на тихих зоряних журився мітлах,
і вже ніде із хуторських осель
не блискотіло в сонних вікнах світла,
але замріянням нічних гребель
лілея перша серед ставу квітла
та крик жіночий: „Сину", десь лунав
і „Гину" яр відповідав на став.

200.
І це було за смерть саму сумніше,
що гонить листя в жовтні по землі
в осіннє царство холодами свіже,
де бовваніють з криги кришталі,
аби на деревах, як і раніше
не тріпотало в вітряній полі,
і не дивилося уже ніколи
з високих стовбурів у щедре поле.

Прoясень:
Наше минуле похоже на казкове лошатко, що ніколи не росте. Але чим старіші ми робимося, тим воно стає меншим, кращим і світосяйнішим. І, нарешті, стає похожим на картинку. І на цьому лошаткові нагтевно вже не схоче проїхатися навіть і циганча. Що ж тоді робити нам з істиною: без минулого немає прийдешнього?

ГОРЕ

201.
І їхали селяни на базар
тижневий матусівський у вівторок,
і проїздили Нещадимів яр
і квітками зарослий недоорок:
аж відти цуценя до поля й хмар
завило у порожній Божий морок...
І селянин спинив і коні й віз,
і відти вучня й цуценя приніс.

202.
І зараз же мерщій обох додому
помчав, аж грюки покотив лісам...
і сина у лікарню, всім відому,
відвіз до Рохмистрівки Чичка сам,
а цуценя, залізши на солому
та згризши хліб черствіший, як коса,
разів до ранку вило може з сорок,
неначе при дорозі у вівторок.

203.
І, мабуть, місяців із півтора
наш парубок пролежав у лікарні,
палаючи з гарячки, мов кора
соснова у Білазірській ганчарні.
Але коли з цілющого одра
на килими став уставати гарні
і поглядати із вікна у сад
на півники і дикий виноград, -

204.
стійчик приніс без грюкоту та сварки
шкільну вимогу з купою газет,
аби він заплатив лише за марки
лри оповістці в університет,
і повне право теж і до цигарки,
і на чоло насунути кашкет такий,
як у студентиків велося
з розвихреним для красоти волоссям.

205.
І стало жаль йому ворон, сорок
на журавлі, високім та скрипучім,
і верб з корінням чорним у ставок,
і зарудинської з кістками кручі,
і рясту, схиленого під пеньок...
і батька й матір у тяжкім наруччі
одруження... мов крику з-під коліс
забризканого кров'ю й крапом сліз.

206.
Але, коли поля і дальні гори
обходив з цуценям проз Насачів,
що приблудилося, коли він хворий
лежав над битим шляхом уночі, -
що, виросши, загибло псом суворим,
йому життя рятуючи й плачі, -
коли у поле він виходив перший,
у далечінь рожеву очі вперши, -

207.
то власне горе видавалось так
до щастя людського у грі веселій,
неначе в рух закручений вітряк
вітрами, що женуться із пустелі,
аж доки стовп не зломиться, грімак,
і з ним вирло на кованім уделі...
І вирішив Свирид зійти із мук
у Київ допевнятися наук.

208.
І в українську він прибув столицю
між хлопці та дівчата невгурні,
привізши в серці і осінню птицю
і звернені до вирію вже дні,
і падалішню з кіп та стай пшеницю,
поключену у запашній стерні,
і на ровах полинь у павутинні,
і крики з-за могил вночі лисині...

209.
І схилені тини, і гарбузи,
позвішувані удиною в трави,
ще кольористіші за пояси
в людей під час недільної відправи,
і курені з соломи й рогози
із баштанів, де сторожі та ґави,
і вітру вогкого з-над лісу свист,
і вже на смерть зів'ялий жовтий лист.

201.
І на чуттєвий кетяг ввесь цей з лану
лягли міські недобрі холоди
великою росою із туману,
що вітром пролітає з-над води,
і, похиливши гілку серцю в рану,
вони зривалися й самі туди:
і забуття ішло тому, що дома,
а з ним міська наука невникома:

211.
і університет з важких споруд,
узятих у густу червону фарбу,
аби святий централістичний бруд
на подив навертав бездумну мавпу
розведеними поверхами з груд
від першого до п'ятого аж карбу,
на вісім спертих еллінських колумн,
прихований підкреслювати глум...

212.
І кручені, вузенькі коридори
і стіни в них у метер завтовшки,
і помуровані, цеглові нори,
і вземлища, і кам'яні мішки,
де пахне цвіллю Талеса і Тори
через устав московський навпрошки...
і вікна в стінах, ніби домовини,
западені у камінь без людини...

213.
І авдиторії всі на зразок
колишнього страшного Колізею,
хоч тут і тінь була, а не пісок
з густою цвіллю сивою своєю,
і хоч колумни, ніби крик казок,
лунали голосно про Одіссею,
гучніше, як з гармати гармаші,
Свиридовій напруженій душі...

214.
Та тихо скрізь було у брилах муру,
коли з дубових і міцних катедр
слова гукав і про літературу
будліякий сивоволосий метр,
радіючи, що світ не має шнуру
всю правду змірити до чорних нетр,
що людській думці скрізь кордони креслять,
неначе крейдою на дошці тесля.

215.
Мовчали і тоді, коли вола
давив професор сумом безперечним,
що хоч кордони правда й одвела
у вічність радіюсом безконечним,
та ним, ще сумом, міриться стріла
і харалужний половецький меч ним,
бо наше серце має і тепер
розгінну клітку з двадцяти ребер.

216.
І все це в світі, що він чув і бачив
сприймав не так, як треба для наук,
а так, як символ Божества незрячий,
що кинуло сонця в безодню з рук;
але свідомість не давав тлумачить
Свирид свою спочатку навіть в друк,
бо взнати з бульбашок ніхто не в силі
рибину ту, що дихає з-під хвилі.

217.
І кожний факт йому кущем був жал
і в підсвідоме пік із порожнечі,
яке жило мов стоплений метал
і кухля ждало виливати речі,
й Свирида мали всі за ідеал,
та тільки не студентський, а овечий,
бо так науки брав та їх слова,
як і мандрівник в лісі дерева.

218.
Свирид цим не цікавився, і в місті
учився справді серцем, навздогад
і, проминаючи на розі „Вісті",
додому біг проз ботанічний сад.
А дома, піджививши разів двісті
свій примус серед гуркання шухляд,
живився й сам, і квапився із хати
в бібліотеку знов студіювати.

219.
А там на вікнах всіх і на стільці
лежали в крицю вкуті каталоги,
і височіли шахви й полиці,
забиті книгами по перші змоги,
і дві драбини, щеплені в торці,
щоб дівчині доточувати ноги,
як діставати доведеться їй
сповновище студентам дум та мрій.

220.
І сльози, ніби краплі чисті з криги
на сонці, наверталися в очах,
коли він чув з розгорнутої книги
тисячолітній, пожовтілий пах,
і бачив тих, що занесли з ним стриги
з полів під університетський дах,
над фоліянтами похилих нині
у тиші наукової святині.

221.
І серце билося мерщій, мерщій
від почуття незнаного ніколи,
хоч ним живе під сонцем по дощі
щороку в червні недостигле поле,
коли, неначе лапками хрущі,
воно в обличчя колосками коле,
невирівняну силу і красу,
обороняючи так до часу...

222.
А прочитавши після Боделера,
Євангелію й Ґете навздогін,
Свидницького і Байрона й Гомера
і Гавптманів смутний „Підводний дзвін",
почув як обзиваються озера
осіннім клекотом з усіх країн:
що мрія розлучилася з душею
і вже не стрінеться ніколи з нею,

223.
і сам ітиме вже через поля,
та тільки не своїй назустріч хмарі,
заплаканий, як бідне немовля,
відбившися від неньки на базарі, -
і кинеться раптово до бриля,
що відлетить з чола в пилюжній хмарі,
та й спотикнеться так, аж загуде
у небуття крізь глинище руде,

224.
Де не чекає на людей ніколи
ніхто ні ввечорі ні порану
і навіть місяць дихає, о доле,
морозами в небесну сарану
і тільки наше гайдамацьке поле
злягає щиро на нову труну,
аби всмоктати рештки з сіромахи
і кишки, й дошки, і кістки, і цвяхи...

225.
І Вустин образ звівся знов з душі
у темну баню горя світового,
неначе з океанської глуші
маяк забутий і людьми і Богом,
де вимерли давно вже сторожі
і всі позаростали східці мохом,
а він ще тільки світить уночі
у піну хвиль на кам'яні сторчі.

226.
А полюбивши у поетів давніх
гарячим словом вирізьблений сум,
і позамикані на вікнах ставні,
і тиші запівнічної красу,
і грубий том, розкритий на останній
сторінці з візерунками внизу,
і два засвічені над ним огарки,
і дим від них, але не від цигарки, -

227.
він полюбив надхненно теж і сам
у несподівані слова ловити
в своїй душі прекрасні небеса,
підкинуті у рух несамовитий,
де не світили зорі, ні роса,
ні жовтий місяць, на скалки розбитий,
а чиста кров з дівочого виска,
що бризнула колись із-під зубка,

228.
І посеред таких студійних версій
у нього книга на столі росла
найперших, найправдивіших поезій,
неначе тріск трави з-під чересла...
І, назву їй шукаючи, тверезій
від всеросійського добра і зла,
йому на думку спала неминуча
дощем прорита зарудинська Круча.

229.
Коли ж вона з'явилася на світ
і виглянула свіжо із крамниці,
редакції звелися на ґраніт
і загули ще гірше, як вовчиці,
що він таки справдісінький „піїт"
і досі не застрелений з рушниці,
бо хоч і не за ворога тепер,
то буде ним доконче у-„четвер".

230.
А здобуваючи душі оздобу
у Києві напевно років з два,
Свирид відчув у критиці жадобу
крови з юнацького свого єства...
І, триместрову кинувши хворобу
у деканаті сквапно до Різдва, -
взяв чамайдан і рушив без затриму
до рідних виводів з хвостами диму.